Читати книгу - "Симпатик"

— Як щодо любові та творення? — спитав я. — Одруження, народження дітей? З усіх інших людей, саме ти мав би вірити в такі знання.

Бон сперся стегном на край столу, поклав кий на плечі, наче коромисло, тримаючи обома руками.

— Ти мене випробовуєш, так? Гаразд. Ми можемо як завгодно говорити про життя і творення. Однак коли такі, як я, йдуть і вбивають, усі щасливі, що ми це робимо, і про це не треба говорити. Було б краще, якби щонеділі перед проповіддю вояк вставав і розповідав людям, кого він вбив від їхнього імені. Вони хоча б могли це вислухати, — він знизав плечима. — Але так не робиться. Тож ось тобі практична порада. Люди люблять прикидатися мертвими. Знаєш, як відрізнити, чи людина точно померла? Натисни пальцем їй на око. Живий поворушиться. Мертвий — ні.

Я міг уявити собі, як застрелюю Сонні, бо ж стільки разів бачив це в кіно. Однак ніяк не міг уявити свого пальця на слизькому, наче риба, желе його ока.

— Чому б просто не вистрелити двічі? — спитав я.

— Бо від цього, розумнику, багато галасу. Постріл робить бах. До того ж хто казав про хоча б один постріл? Іноді ми вбиваємо в’єтконгівців не з пістолетів. Якщо тобі від цього стане краще, це не злочин. Це навіть не вбивство. Це політичний акт. Спитай свого Клода, якщо ще не питав. Він приходить і каже: «Ось список покупок. Ідіть і принесіть». І ми йдемо вночі по селах зі списком. В’єтконгівський терорист, в’єтконгівський прихильник, в’єтконгівський колабораціоніст, можливо в’єтконгівець, напевно в’єтконгівець, у цієї в животі в’єтконгівець. Цей думає стати в’єтконгівцем. Про цього всі думають, що він в’єтконгівець. У цього батько чи мати з в’єтконгівців, тож він в’єтконгівець за вихованням. Нам бракувало часу дістати їх усіх. Треба було винищити їх усіх, коли була можливість. Не повторюй нашої помилки. Зніми цього в’єтконгівця, поки він не став надто значним, поки не перетворив інших на в’єтконгівців. Ось і все. Нема про що шкодувати. Нема про що плакати.

Якби ж усе було так просто. Проблемою з убивством усіх в’єтконгівців було те, що завжди з’являтимуться нові, вони тремтітимуть у стінах нашої пам’яті, важко дихатимуть під підлогою наших душ, оргіастично розмножуватимуться там, де не видно. Іншою проблемою було те, що Сонні в’єтконгівцем не був, адже підривний елемент, за означенням, не балакатиме стільки. Але я міг і помилитися. Агент-провокатор теж був підривним елементом, та мав завдання саме говорити, агітувати інших у циклі обертання радикалізації. У цьому разі агент-провокатор не був би комуністом, підштовхуючи антикомуністів до дій проти себе. Він був би саме антикомуністом і заохочував би подібним чином налаштованих людей заходити надто далеко, п’яніти від ідеологічного запалу, хоча б і гіркого від обурення. От за цим означенням найімовірнішим агентом-провокатором був Генерал. Чи Мадам. Чому б ні? Ман запевняв мене, що в нас є люди в найвищих колах. «Ти здивуєшся, побачивши, хто отримає медалі після визволення», — казав він. То чи здивуюся? Оце було б смішно, якби Генерал і Мадам теж були прихильники комуністів. Ми всі посміялися б з такого жарту, коли нас вшановували б як народних героїв.

Відкинувши Бонову пораду, я звернувся до єдиної іншої людини, з якою міг поговорити, — до Лани. Прийшов до її помешкання наступного тижня з пляшкою вина. Вдома вона була схожа на студентку у своєму берклівському спортивному светрі, вицвілих блакитних джинсах, з ледь помітним макіяжем. Готувала теж як студентка, але це не мало значення. Ми вечеряли у вітальні, дивлячись «Джефферсонів», телевізійну комедію про невизнаних нащадків Томаса Джефферсона, третього президента Америки та автора Декларації незалежності. Тоді випили ще пляшку вина, що трохи пом’якшила важкі крохмальні кулі в шлунку. Я вказав на яскраво освітлені шедеври архітектури на схилі вдалині, які було видно з її вікна, і розповів, що один з них належав Авторові, чий опус скоро мав вийти на екрани. Я вже переповідав їй про свої нещасливі пригоди на Філіппінах і поділився своїм припущенням, хоч і параноїдальним, що Автор намагався мене вбити. Визнаю, я говорив їй, що сам раз чи два фантазував про те, щоб убити його. Лана знизала плечима і збила попіл зі своєї сигарети.

— Ми всі маємо фантазії про вбивства, — мовила вона. — Побіжні думки на зразок — о, що було б, якби я переїхав ту людину? Чи принаймні думаємо про те, що було б, якби хтось помер. Моя мати, наприклад. Ні, не серйозно, просто — що, якби… Правда ж? Не лишай мене з думкою, що я божевільна.

У мене на колінах лежала її гітара, і я взяв драматичний іспанський акорд.

— Якщо вже ми тут сповідаємося, — сказав я, — я думав про вбивство свого батька. Звісно ж, не насправді, але — що, якби… Я тобі не казав, що він був священиком?

Лана широко розкрила очі.

— Священиком? Боже мій!

З цим щирим здивуванням вона стала мені ще ближчою. Під макіяжем для нічних клубів і штучним блиском примадонни Лана досі була невинна, така незаплямована, що мені хотілося тільки втерти пом’якшувальну, кремову м’якоть свого екстатичного Я в її ніжну білу шкіру. Я хотів відтворити з нею найдавнішу полеміку всіх часів, тезу Адама й антитезу Єви, що привели до синтезу нас усіх, цього гнилого яблука людства, яке так далеко впало від Божого дерева. Не те, щоб ми колись були такими чистими, як наші предки. Якщо Адам та Єва принизили Боже знання, ми і собі принизили Адама та Єву, тож я тепер насправді прагнув лише паркої, гарячої, дикої діалектики: «Я — Тарзан, ти — Джейн». Чи була хоч одна з цих пар краща за в’єтнамську дівчину і французького духівника?

— Мати казала мені, що нема нічого поганого в тому, щоб бути дитям любові такої пари, — сказав я Лані. — Зрештою, за маминими словами, ми, люди, народжені від кохання дракона та феї. Чи ж може бути щось дивніше? Однак люди все одно дивилися на мене зверхньо, і я звинувачував у цьому свого батька. Коли я ріс, то часто уявляв собі, як він одного дня стане перед своєю паствою і скаже: «Ось мій син, що його ви можете знати. Нехай він стане поміж вас, щоб ви визнали його і любили, як я люблю». Чи щось таке. Я був би щасливий, якби він хоча б навідувався