Читати книгу - "Син"

— За нами женуться. Чоловік зо сто, а може, і більше.

Ми всі мовчки вирячилися на нього.

— Нас пе-ре-слідують! — скипів Неекару. — Ви почули чи ні?

— Не верещи, наче скво, — пробурчав Пізон.

— Та рушаймо ж скоріше! — не вгавав юний воїн.

— Якого біса ти тут розкомандувався, Неекару? Звідки взагалі могла взятися та сотня вершників, коли ми в мексиканців усіх коней забрали?

— Яка різниця, скільки їх? Може, сто, а може — п’ятдесят. Як іще вам утовкмачити, що ми в небезпеці?

— Ага, отже, спершу їх було сто, а тепер — півсотні. Що ж буде далі? Може, це всього-на-всього п’ятеро дідуганів із табунцем кіз?

— Тошавею, — відмахнувся від Пізона Неекару, — ходімо зі мною, та прихопи свою підзорну трубу, хоча ти й без неї все побачиш.

Неекару поквапився знову зійти на пагорб.

— Правда ж, він поводиться, мов дівчисько? — звернувся Пізон до другого підлітка.

— Я не зміг розібрати, чи є там люди, — відповів той, — але пилюки від кінських копит піднялося чимало. А Неекару, мушу зауважити, бачить краще за мене.

— Та це, мабуть, усього-на-всього якийсь сучий вилупок переганяє худобу.

— Вони їдуть тією ж дорогою, що й ми.

— А що тут дивного? Це єдина дорога, яка веде до сякого-такого струмка. Тут за п’ять миль на всі боки більше немає води, і тому кожна тутешня дика коза користуватиметься саме цим шляхом.

— І все-таки я вважаю, що за нами справді женуться люди, Пізоне.

Він лише відігнав хлопця помахом руки.

— Не ставай таким, як ці шмаркачі, Тіететі. Турбуватися нам і так є про що. А коли ти за кожним кущем бачитимеш ворожу рушницю — дуже скоро втомишся й неминуче проґавиш справжню небезпеку.

Пізон сплюнув собі під ноги.

— Їі-і… — протяг він. — Це мене просто бісить! От коли ми дістанемося Президіо — тоді й буде через що хвилюватися.

Усі промовчали.

— Цуценята ви шолудиві, — тільки й сказав Пізон.

Аж тут повернувся Тошавей.

— Тайато-ере (по конях)! Хлопці все правильно кажуть. Коли дістанемося річки — ти поведеш коней північною стежкою, а ми звернемо на захід, щоб заплутати сліди.

— Гаразд, визнаю, що вони були праві, — зітхнув Пізон. — Вершники ще далеко, і їх важко розгледіти через пилюку. Але це люди, які женуться за нами.

Коли ми доїхали до річки, було вже темно. А відстань від нас до тих вершників була не більшою за кілька миль.

Річка виявилася неглибокою — літніх дощів-бо ще не було. Тож нам пощастило; до того ж місяць іще не зійшов, а нам якраз була потрібна темрява.

Пізон повів за течією річки двадцятьох (чи приблизно стільки) воїнів, а також усіх украдених коней. Вони, замітаючи наш справжній слід, повинні були рухатися, не виходячи з води, аж до самих Техаських гір. Тошавей, я та інші команчі роз’їжджали туди-сюди вздовж берегів, заплутуючи сліди. Після цього ми рушили берегом проти течії.

— Вони точно поженуться за нами, — сказав я.

— Якщо вони зовсім безголові, — відгукнувся Тошавей, — то вважатимуть, що ми просто перейшли через річку. І поїдуть по «сліду», що виведе їх на скелі — уже на техаському боці. І ще довго роззиратимуться на всі боки й дивуватимуться, куди ж це ми зникли. А якщо вони мають хоч трошки мізків, то поїдуть проти течії.

— А якщо вони здогадаються, що треба їхати за течією?

— Сподіватимемося, що не здогадаються. І з нашими друзями все буде гаразд.

— Отже, переслідуватимуть саме нас?

— Гадаю, що так.

Діставшись кам’янистої ділянки берега, ми один за одним вибралися з води. Швиденько домовившись про місце зустрічі, розподілилися на три групи, що вирушили в різних напрямках. Тошавей разом зі мною та ще кількома воїнами далі їхав на захід.

— Якщо женуться мексиканці, — сказав він, — то вони, можливо, не поїдуть за нами.

Місяць нарешті зійшов, і ми змогли побачити, де перебуваємо. Аж тут почувся шум, а тоді показалися вершники (десятеро чи дванадцятеро), які мчали берегом проти течії річки. З кущів раптом повискакували ще люди, і зчинилася нескінченна стрілянина. Я побіг до заростів чапаралю й побачив звідти, що з команчів у сідлі залишилися тільки двоє — Тошавей і ще один, який сидів позаду нього. Відшукавши в густих кущах невеличку прогалину, я взяв рушницю й приготувався стріляти по ворогах. Моя куля потрапила в одного з них, і я, розвернувшись, поскакав просто в колючки. Кулі влучали в гілки, що захищали мене та ще й робили невидимим для ворогів, а я мчав собі, не збавляючи швидкості. За кілька хвилин стрілянина стихла. Я подумав, що просто дивом зберіг свої очі, продираючись крізь гострі колючки. Далі мені довелося близько півмилі підійматися на пагорб; потім я пройшов колом і почекав трохи.

Із боку річки пролунало кілька пострілів, і я, перезарядивши рушницю, поскакав у тому напрямку. Там я побачив людину, яка зачаїлася в кущах. То був голий-голісінький Тошавей: штани-бо свої він використав, щоб перев’язати рану на нозі. Ножа й пістолета він уже не мав — при ньому залишився тільки лук із кількома стрілами. Він спромігся сісти на коня позаду мене, і ми поскакали вперед.

— Ти поранений, Тіететі?

— Та начебто ні.

— Тоді поранено твого коня.

І справді — його бік був у крові. А я думав, що це просто піт.

— Хороший кінь, чудовий кінь… — мовив я до тварини.

— Із ним тепер треба обережніше, — сказав Тошавей.

— Як твоя нога?

— Артерія ціла, бо інакше я був би вже мертвий.

Зараз головним для нас було залишатися непоміченими, тож ми проїхали години зо дві, підіймаючись у гори вздовж струмків, що давним-давно висохли. На гірському кряжі ми зупинилися. Доки я уважно стежив за дорогою позаду нас, Тошавей, очистивши шматок опунції від голок, вичавив із нього м’якоть, щоб прикласти до рани. Я допоміг йому зробити перев’язку (тими самими штанами, звичайно ж). М’яз на нозі дуже сильно пошкоджено. Позаду нас був крутий схил гори, внизу виднілася річка. Ми, може, і не дуже далеко втекли від ворогів, але вже високо залізли в гори. Вершники й далі переслідували нас — я чітко бачив їх у місячному сяйві. І добре знав, що їм так само легко помітити нас на тлі скель, посріблених променями нічного світила.

— Рушаймо, — сказав Тошавей, сідаючи позаду мене на коня.

— Як нога — болить?

— Ох, Тіететі, — зітхнув він.

Біля річки знову зчинилася стрілянина — це