Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

***

Я так і стояла на колінах, стискаючи руками підвіконня й притиснувшись чолом до дерев’яних дошок стіни заїжджого двору. Чула, як надворі дзеленчать молитовні дзвоники. Усередині німувало все, крім мого дихання, хрипких схлипів і хльоскання батога; я зігнулася й заплакала. Саме там мене і знайшли.

Я не чула, як відчинилися двері, не чула кроків, що наблизилися. Лише відчула, як мене торкнулися чиїсь лагідні руки. Зоя посадила мене на краєчок ліжка, а Тамара влаштувалася поруч. Надя взялася розчісувати моє волосся, обережно розплутуючи вузли. Женя спершу вмила мені обличчя, а тоді руки, намочивши в умивальнику прохолодну ганчірку. Вона ледь помітно пахнула м’ятою.

Ми сиділи мовчки, дівчата пригорнулися до мене.

— Учні в нього, — мляво повідомила я. — Двадцять троє дітей. Учителів він убив. І Боткіна теж.

І Ану Кую, жінку, якої вони не знали. Жінку, котра мене виховала.

— Мал…

— Він розповів нам, — м’яко відповіла Надя.

Гадаю, якась частина мене очікувала ганьби, докорів. Натомість Женя поклала голову мені на плече. А Тамара стиснула руку. Я збагнула, що вони не просто намагаються мене заспокоїти. Вони пригорталися до мене — так само, як я до них, — шукаючи сили.

«Я прожив довге життя, сповнене скорботи».

Чи були в Дарклінґа такі друзі? Люди, котрих він любив, котрі билися за нього, піклувались і вміли розсмішити? Люди, котрі стали чимось більшим за жертви на користь мрії, яка їх пережила?

— Скільки в нас часу? — запитала Тамара.

— П’ять днів.

У двері постукали. Це був Мал. Тамара посунулася, звільняючи йому місце поруч зі мною.

— Погано? — запитав хлопець.

Я кивнула. Поки що не могла зібратися з духом і розповісти йому, що саме побачила.

— У мене є п’ять днів на капітуляцію, інакше він знову ввійде до Зморшки.

— Він однаково це зробить, — нагадав Мал. — Ти сама так казала. Знайде якусь причину.

— Можливо, мені вдасться виторгувати нам трохи часу…

— Якою ціною? Ти готова була віддати своє життя, — тихо озвався трекер. — Чому б тобі не дозволити мені зробити те саме?

— Тому що я не переживу цього.

Малове обличчя посуворішало. Він схопив мене за зап’ястя, і я знову відчула, як крізь мене пройшла блискавка. Очі засліпило, наче ціле моє тіло готове було розчахнутися від світла всередині. За тими дверима причаїлася невимовна сила, й Малова смерть могла відчинити їх.

— Ти неодмінно переживеш це, — сказав він. — Інакше всі ті смерті, всі покинуті нами люди будуть марними жертвами.

Женя відкашлялася:

— Кгм. Річ у тім, що тобі, можливо, не доведеться цього робити. У Давида є ідея.

***

— Власне, це Женина ідея, — пояснив Давид.

Ми згуртувалися навколо стола під тентом на вулиці неподалік нашого заїжджого двору. У цій частині поселення не було справж­ніх ресторанів, лише встановлений на випаленому клаптику землі імпровізований шинок. Над хисткими столами розвісили ліхтарі, поблизу стояла діжка з підсолодженим кефіром, а у двох барабанах, схожих на ті, що ми бачили в перший день на ринку, смажилося м’ясо. Повітря було густим від ялівцевого диму.

Двоє чоловіків за столом біля діжки грали в кості, а ще один бринькав щось незрозуміле на потертій гітарі. Мелодію неможливо було розібрати, та Міша видавався задоволеним. Він пустився у вигадливий танок, який, вочевидь, вимагав плескання в долоні й неабиякої зосередженості.

— Ми неодмінно напишемо Женине ім’я на меморіальній дошці, — уїдливо кинула Зоя. — Розповідайте вже.

— Пам’ятаєш, як ти замаскувала «Бугайчика»? — поцікавився Творець. — Як вигнула навколо корабля світло, аби воно не відбивалося?

— Я тут подумала, — продовжила Женя, — а що, як ти зробиш це саме з нами?

Я насупилася.

— Маєш на увазі…

— Принцип точнісінько той же, — пояснив Давид. — Завдання буде складнішим, бо ти матимеш більше змінних параметрів, ніж просто блакитне небо, та світло вигинається навколо солдата так само, як навколо предмета.

— Зажди хвилинку, — втрутився Горшов. — Ти хочеш сказати, що ми будемо невидимі?

— Саме так, — підтвердила Женя.

Адрік нахилився вперед.

— Дарклінґ виходитиме з сухопутних портів у Крібірску. Ми зможемо прослизнути до його табору. І таким чином вивести учнів!

Він стиснув кулаки, очі палали. Хлопець знав дітлахів краще за нас усіх. І серед них, напевно, були його друзі.

Толя насупився.

— Нам аж ніяк не вдасться потрапити до табору і звільнити їх непомітно. Дехто з дітей молодший за Мішу.

— Зробити це в Крібірску буде занадто складно, — повідомив Давид. — Там багатолюдно й оптичні лінії перетинаються. Якби Аліна мала більше часу на тренування…

— У нас є п’ять днів, — повторила я.

— То нападемо в Зморшці, — запропонувала Женя. — Алінине світло віджене волькр…

Я похитала головою:

— Нам однаково доведеться битися проти Дарклінґових нічєвой.