Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Яно, — долинає з зали гучний голос настирливої ​​подруги.

Щоб втиснути мої злегка набряклі боки в сукню та не відірвати жодного ґудзика доводиться трохи попотіти. Той, хто придумав зробити застібку з сорока дрібних намистин на спині, був явно нелюдом.

Руки німіють вже за хвилину, перебирати у вивернутому положенні стільки ґудзиків і шукати їм відповідну петлю завдання не для слабкодухих. Голова паморочиться від постійно затримуваного дихання та напруги. Ну що за заняття з розвитку дрібної моторики для дорослих напередодні свят?

— Яно, я встаю! — продовжує сипати погрозами зі свого місця Юля.

— Я вже виходжу, — захекавшись, кричу у відповідь. Відкидаю волосся назад і ковтаю слину, що зібралася в роті. — Не дивись так на мене, — шепочу я дзеркальному відображенню та поспіхом відвертаюся. Смикаю убік важку ширму і роблю крок уперед.

Постаю у всій красі перед Юлею. Не наважуюсь дихати.

— Задоволена? — бурмочу жартома, поспіхом обертаючись на місці.

Подруга сидить на дивані з абсолютно нечитаним виразом обличчя, не промовляє ані слова.

— Все, я знімаю його. — обережно підіймаю спідницю та, розвернувшись на п’ятках, крокую до приміряльних.

— Куди? — Юля миттю схоплюється з софи та наздоганяє мене за два кроки. Ловить за лікоть, тягне праворуч до величезного дзеркала. — У мене просто мову відібрало, коли тебе побачила. Ти просто вау, Яно, в цій сукні. Подивися сама.

Кілька секунд не наважуюсь подивитися на власне відображення, досліджую пальці на ногах. Ну, правда, що я там не бачила?

Юлька штовхає ліктем убік.

Підтискаю губи, роблю глибокий вдих. Підіймаю голову вище та зустрічаюся з власним переляканим поглядом.

На мені весільна сукня з вузьким верхом і з невагомою пишною спідницею. Напівпрозорі рукави сукні з'єднані з полегшеним корсетом вишивкою з дрібного бісеру. Візерунки на тканині нагадують пір'я білого лебедя, роблячи з мене принцесу Одетт з мультфільму.

Ніколи не думала, що можна дивитися на саму себе з таким захопленням та здивуванням. Це просто неймовірно. Хочеться крутитися то вправо, то вліво.

Перекладаю сором'язливий погляд на подругу, що поруч стоїть. Ми з Юлею зовсім різні. Навіть вибір одягу це підтверджує. На ній сукня без рукавів, із відкритими плечима. Жорсткий корсет, прикрашений великим камінням, без вишивки та триярусна пишна спідниця. Вона начебто зійшла з подіуму модного Міланського показу. Дуже епатажний вибір, як на мене.

Попри різницю смаків та характеру, я свою подругу просто обожнюю. І вдячна їй за рішучість, якої мені часом не вистачає, за її міцне плече і що вона завжди поряд у скрутну хвилину.

Мене переповнюють емоції. До горла підступає величезна грудка. Дивитись у стелю і часто кліпати не допомагає. Спазми душать.

— Ну ось… навіщо ти мене змусила це зробити, Юль? — тільки-но закінчую своє запитання, як доріжки сліз починають блищати на моїх щоках.

Серед роздумів про кохання та захоплення, у голову мов таргани лізуть та інші думки про те, що моя відносно недавня весільна церемонія з Тітовим обмежилася холодним врученням нового паспорта. Ні про яку білосніжну сукню, фату, ресторан і купу гостей з криками «гірко!» навіть не йшлося.

Новоспечений чоловік промовив три слова. І це було аж ніяк не освідчення в коханні. Одного коліна, на яке опустився Олег переді мною, також не було. У моїх руках лише опинилася книжечка з новим прізвищем і відсутність будь-якого іншого вибору.

— Ну, ти чого, Ян? — Подруга обіймає за плечі та починає ридати разом зі мною.

— Все... нормально, — крізь сльози та гикавку вимовляю я. — Це я просто про своє міркую. Не звертай уваги.

— Блін, це ти через Тітова? — Юлька б’є себе долонею по чолу. — Та щоб його. Пробач мені, Яно. Я така дурепа. Знову влізла і не подумала. Ти з такою тугою дивилася на сукні, що я вирішила, що ти просто соромишся. Яно, пробач мені. Пішли звідси швидше.

Подруга тягне мене від дзеркала назад до примірювальних.

— Але ж ми ще не обрали тобі весільну сукню? — я намагаюсь зупинити Юлю.

Самотні сльози все ще біжать по моїх щоках, але я не звертаю на них уваги. Зараз вся концентрація на божевільні подружці, яка стоїть переді мною і широко посміхається. На її обличчі немає смутку чи жалю через зірвану купівлю весільної сукні.

— Та начхати, — махає вона рукою. — Замовлю у швачки.

— За два тижні до свята? Ніхто не встигне.

Тильною стороною долоні я намагаюся витерти мокрі щоки. Працівниця салону з'являється з нізвідки та простягає мені пачку сухих серветок. Ну, дійсно справжня чарівниця.

— Дякую, — шепочу їй.

Навіть не хочу замислюватися над тим, як довго дівчина за нами спостерігає і що встигла подумати про таких дивних відвідувачок. Одна — реве без зупину, інша, перемірявши дюжину суконь, збирається піти з порожніми руками.

— Заради такої справи, доведеться моєму хірургу трохи переплатити, — підбадьорливо підморгує подруга, в її картині світу безвихідних ситуацій не буває.