Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не він, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як є хіть і жага до сього? Треба тільки лібретто виконати, а голоси до нього підставити з тих самих пісень, що народ співає… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завів їх у голоси, та й годі! Шкода, що він сьому не вивчився, а то б і прохати не треба, — сам усе б виконав… Його ся думка так посіла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тільки й гомону, тільки й речі: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дій його честі! Треба мерщій лібретто писати та присвятити попаді, такій хорошій співусі. І він його за тиждень одмахав. У тому лібретто він розповідав, як за немилого видавали заміж дівчину, як грали весілля, як вона була безталанна за нелюбим чоловіком і як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипці грає, він пішов познайомитися з ним і попрохати завести в ноти голоси до його лібретта.

— Я його виконав, — хвалився він Довбні, — потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душі, випік на огнищі свого серця!

— Не доводилося мені куштувати яєшні, пряженої на такому огнищі, то й боюсь, щоб не опікся! — одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.

А проте взяв лібретто, щоб перше всього його прочитати, і обіцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосів.

Тепер ото Проценкові страх як хотілося знати, що зробив Довбня з його лібреттом. А вже коли він прийшов з скрипкою — то, певно, має чим похвалитися. «Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре», — думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.

— А нуте, заграйте що-небудь, — попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.

Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, відімкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повів раз смичком і почав настроювати.

— Ось почуєш, як він добре грає! — обізвалася Мар'я до Христі, підводячи голову слухати. Христя мовчала, тільки ще мов нижче схилилася над роботою.

Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав і вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши підборіддям до плеча скрипку, він почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомін, топіт… чується маршова козацька пісня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пісня, це — молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. І зразу — як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усіх чотирьох струн, замовкла.

— Що це він грає? — спитала Мар'я. — Щось по знаку.

— А це ж як ведуть молодого до молодої, — одказала Христя.

— Так, так… — почала Мар'я і не договорила: Довбня знову заграв.

Лящить-голосить тонкий та дзвінкий голос першої дружки у хаті молодої; тяжку та плакучу заводе він пісню, розпочинаючи дівич-вечір; її подруги на кінці підхоплюють і мчать-підносять високо вгору. На їх заводи обзивається з-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дівочі голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними — навздогінці… Ось вони наближаються, зіходяться; ось зійшлися докупи, злилися в одну пісню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усіма головами. Всі, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору і мчиться-несеться все вище та вище…

І знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далі дрібніше та дрібніше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забігав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрібушку. У Проценка аж жижки під ногами сіпало; а перед очима розвернувся рівний та чистий двір, а посеред нього — весілля… Йому ввижається, як дрібненько перебирає ніжками ота дівчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, — наче м'яч застрибав, пішов другий навприсядки. «Ану, ще наляж, піддай огню! піддай палу!» — кричить дружко, б'ючи в долошки… І знову все зразу обірвалося.

Довбня замовк; а Проценкові все ще вчувається дрібний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регіт очуняв його; він мов спросоння підвів голову, оглянувся… То з кухні доносився регіт. Христя не видержала і, схопившись з полу, пішла по хаті вистрибом, а Мар'я з печі реготалася.

— Х-х-у! — зітхнув Проценко. — Батечку мій! та се страшна штука! — скрикнув він.

А Довбня, мов не чув нічого того, почав знову:

Ой стій, сосно,

Та розвивайся!

Рано, рано!.. —

понеслася журлива пісня; і в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге і втретє. Ті забої — наче нестямний поклик — повідають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! І воно справді почалося… Пісня затихла. Гомін — не гомін, а якась трусанина знялася. «Пора молоду виряджати до молодого. Пора!» — гукає дружко. Дружки починають важко-важко, і музика підтягує їм ще важче… «Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дівочою. Тепер ти вже не вільна птиця, а чужа робітниця. Свекруха тобі голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нікому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає — та нікому пожалувати. Сльози та скорбота та довічна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зігне та зостаріє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дівочою!» І княгиня, спотикаючись від сліз, іде уклонятися батькові-матері… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбні стогне-ридає. У Проценка аж зітхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, і бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: «Годі, годі! рушаймо!..» І знову понеслася маршова пісня, спершу гучно-зично, а далі все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лісом-горою… Тепер тільки Довбня спустив з плеча скрипку і положив її на столі.

— Оце вам і весілля до вашої опери, — сказав він і почав витирати піт з лоба. —