Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Левине серце 📚 - Українською

Читати книгу - "Левине серце"

300
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Левине серце" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 103
Перейти на сторінку:
імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави і суспільні устрої, але завжди жарким полум’ям палахкотів потяг молодих людей до єднання у міцну сім’ю».

Зверніть увагу: «падали імперії, але завжди жарким полум’ям палахкотів потяг молодих людей до…» Таки ж здорово написано!

Але в нас свій обов’язок, і ми повинні його виконувати.

63

На весіллі було безліч почесних гостей.

Від Товариства охорони пам’ятників оката червоногуба професорка, яка приїхала до Щуся роздобути рябих телячих шкурок на шубу. Від ДТСААФу — відставний полковник, який щоліта вудив рибу в світлоярівських дніпровських затоках і калабанях. Книголюбів, ясна річ, представляв автор цієї розповіді, якого Безтурботний цього разу вже впізнав і просив на весілля разом з Котею, а який же письменник відмовить гарній дівчині! Товариство Червоного Хреста мало делегацію найчисленнішу — цілу бригаду, яка в світлоярівських тепловоддях заготовляла п’явок для міських аптек. Від спортивного товариства «Урожай» прибула районна футбольна команда «Мічурінець», яка в республіканській футбольній ієрархії займала своє законне двісті вісімдесят дев’яте місце. Був там ще самодіяльний районний ансамбль «А ми просо сіяли…» в складі сімдесяти трьох чоловік (з адміністраторами й водіями автобусів). Товариство ружжа й вудки уповноважило кільканадцять своїх доблесних членів прибути на весілля з двостволками, й ці мужні, загартовані в тяжких змаганнях з невловимими зайцями чоловіки, вловлюючи відповідні моменти, давали дублетом дружні залпи на честь молодого й молодої, батьків їхніх, шановних гостей, радісного настрою і щасливого життя.

Описати таке весілля ще не вдавалося нікому. Навіть Василь Юхимович, який невтомно витворює моделі нових весіль, ніколи в своїх поетичних фантазіях не сягав такого розмаху, як те вдалося зробити Іванові Безтурботному. Автор тільки потирав руки, поцмакував, розмахувався та розганявся, радіючи в душі, що це весілля займе в нього добру половину роману, та тут довелося пережити йому розчарування, і не просте, а глибоке й тяжке.

Спав він, як завжди, в гостинного Свиридона Карповича, тепер уже в новій хаті, в спеціальній кімнаті для гостей, з телевізором, з люстрою, з торшером, настільною лампою, з електрокаміном (для осінніх приморозків, коли ще не топлять грубок) і, звичайно ж, з радіоточкою. Але новина прийшла не по радіо, не по телеканалах, — приніс її Зновобрать, постукав до кімнати (бо автор, як усі інтелігенти, спав довго, а голова сільради, як усі хлібороби, вставав удосвіта), увійшов, привітався і подав авторові свіжу столичну газету.

— Ви тільки гляньте.

Автор мерщій кинувся до третьої сторінки: там завжди про літературу.

— Та не там, — сказав Зновобрать. — У кінці.

— Зведення погоди?

— Та ні, фейлетон.

— Фейлетон? Про кого ж?

— Про нас.

— Про..?

Автор мерщій перегорнув газету і, як пишуть уже років із п’ятдесят, не повірив власним очам. Фейлетон називався «Світлоярськ чи Гульбоярськ?» Далі писалося таке:

«Весілля… Кого не схвилює, у кого не викличе замріяної усмішки цей прадавній і такий завжди сучасний звичай! Весільний ритуал супроводжував людство як символ нескінченності його буття. Він різноманітився, збагачувався, навіть змінювався за формою. Але незмінним лишався його первісний зміст: радість рідних і близьких од факту утворення нової сім’ї, бажання бачити її з хорошими дітьми, в щасті й достатку. Але чому ж весілля в новому, прекрасному степовому селі Світлоярську викликає не так позитивні емоції, як замішання, прикрість і подив? От наче ж людина справді має право на щось широке і разом з тим ніби вчинила вона щось не так, щось навіть блюзнірське! Бо ж справді, у людей жнива, а в Світлоярську весілля. В людей найгарячіша пора, а в Світлоярську тиждень гуляють. Гуляють не скромно в хаті, навіть не в дворі, під деревами чи в садочку, а на механізаторському стані посеред полів з перестиглими хлібами, під довжелезними навісами для комбайнів, гуляє кількасот чоловік, а в колгоспі „Дніпро“ працездатних теж не кілька тисяч, а саме кількасот. Данину старій традиції віддали сповна: були на весіллі, як і за діда-прадіда, ряджені, було безглузде, з гиканням і „аварійними ситуаціями“ катання перев’язаних рушниками сватів на допотопних тачках, була крадіжка курей, „викуп“ нареченої, розкішні подарунки й побажання молодим довгого віку й достатку, урочисті залпи, співи, регіт. Гуляли, забувши про ферми й незібраний урожай, забувши в п’яному чаду, як зветься їхнє село: Світлоярськ чи, може, й Гульбоярськ; забувши про хліборобську одвічну скромність і по-купецькому хизуючись достатком, нехтуючи працею.

Не будемо заперечувати фінансових можливостей колгоспників — це добре, що з року в рік поліпшується їхній добробут, зростає культурний рівень. Сьогодні селянин вільний від повсякденних турбот про хліб насущний — у кожній оселі є хліб і до нього, є гарні меблі. Але це не звільняє хліборобську совість од турбот про загальнодержавні інтереси, зміцнення економіки рідного господарства, всієї Батьківщини.

Коли це, скажіть, хлібороб затівав оддавати дочку в гарячий час польових робіт? Весілля було завжди найсвятішим і найбажанішим із сімейних торжеств. Воно могло все: скликати гостей з найвіддаленіших сіл, помирити найзаклятіших ворогів і посварити найкращих друзів, витрусити все найсмачніше з комори і печі на весільний стіл, змусити купити доброї випивки навіть на позичені гроші. Але у всі віки воно не могло одного: вклинитись у нагальні роботи в полі, відірвати від них хліборобів. І це було першою заповіддю хлібороба».

Там було написано ще багато дечого, але, на щастя, не перелічувалися присутні на весіллі, отож не згадувалося й авторового прізвища.

— То й що? — звів автор очі на Зновобрать.

— Ви ж читали?

— Читав.

— Оте «вклинитись у нагальні роботи» читали?

— Ну?

— Так не вклинялося ж, не вклинялося! Наклеп і брехня! Бо де це бачено, щоб косили недостигле? Чи ці кореспонденти подуріли? А ферми? На фермах люди були. І коло техніки. Ви ж свідок: найкращі наші механізатори Самусь і Левенець були на весіллі?

— Не були й не могли бути.

— Тож-бо. Та й скільки там колгоспників було? Трохи родичів та молодих. А то все гості. Безтурботний понастягував з усієї республіки.

Автора пожолобило від слова «понастягував», але він змовчав.

— Скликаю сьогодні актив, і пишемо в газету протест! — гукав Зновобрать. — Мало їм неправди, так ще зганьбили саму назву передового села. Це взірцеве село, з нього люди беруть приклад, делегації приїздять аж з-за кордону, а вони мені — Гульбоярськ!

— А що, коли, — автор ще й сам не знав, яка ідея крутиться йому в голові, але щось справді крутилося, і він щосили тер собі лоб, тоді почухав потилицю, вершок голови, посмикав себе за ніс, — от я думаю… Газети страшенно не люблять, коли… Ну, коли щось не збігається з їхніми

1 ... 82 83 84 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Левине серце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Левине серце"