Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Авґуст не відповів ні кивком, ні словом, одначе розгойдуватися перестав.

— Подивімося, чи добре ти факторизуєш цілі числа, Авґусте. Гаразд?

Авґуст не ворушився.

— Я вважатиму це за згоду. Почнімо з числа 456.

Погляд у хлопчика став порожнім та відсутнім, і Лісбет більше, ніж будь-коли, впевнилася, що її ідея нісенітна.

Надворі було морозяно й вітряно. Однак Мікаел подумав, що холод навіть пішов йому на користь — він трохи збадьорився. Людей довкола було небагато. Блумквіст думав про свою дочку Перніллу і її бажання писати «по-справжньому». І, певна річ, про Лісбет та хлопчика. Що вони тепер роблять?

Піднімаючись на Горнсґатспуккелн, він трохи задивився на виставлену у вітрині картину, яка зображала веселих, безжурних людей на коктейльній вечірці, і тут йому подумалося (хоч, певно, помилково), що сам він востаннє безтурботно стояв з келихом у руці цілу вічність тому. Його потягло кудись удалечінь. Потім він здригнувся, охоплений несподіваним відчуттям, ніби його хтось переслідує. Але, обернувшись, Мікаел зрозумів, що стривожився даремно — мабуть, під впливом того всього, що йому довелось пережити останніми днями.

Перед ним стояла лише чарівна жінка в яскраво-червоному пальті, з розпущеним русявим волоссям. Вона трохи невпевнено йому всміхалась, і він злегка усміхнувся у відповідь, уже збираючись іти далі. Проте його погляд затримався на ній довше. Мікаел немовби сподівався, що ця жінка от-от перетвориться на щось інакше, буденніше.

Натомість з кожною секундою вона ставала щораз сліпучішою, майже як королівська особа, як велика зірка, що випадково забрела до звичайних людей. Правду кажучи, в першу мить подиву Блумквіст навряд чи зміг би її описати або відзначити бодай якусь дрібну відмінну деталь її зовнішності. Вона видавалась йому певним кліше, втіленням чогось розкішного з модного журналу.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав він.

— Ні-ні, — відповіла вона, ніби ніяковіючи, і її невпевненість не могла не причарувати.

Про таку жінку не подумаєш, що вона сором’язлива. Судячи з зовнішності, вона мала б володіти всім світом.

— Ну, тоді гарного вечора, — промовив він і відвернувся, але вона зупинила його нервовим кахиканням.

— Ви часом не Мікаел Блумквіст? — ще невпевненіше спитала жінка, дивлячись на тротуар.

— Так, це я, — шанобливо всміхнувся він, як ніколи й нікому не всміхався.

— Я тільки хотіла сказати, що завжди захоплювалася вами, — сказала вона, неквапом піднявши голову й глянувши на нього темними очима.

— Мені дуже приємно. Правда, я давно нічого путнього не писав. А хто ви?

— Мене звуть Ребека Свенссон, — відповіла вона. — Я живу в Швейцарії.

— А тепер приїхали додому в гості?

— Зовсім ненадовго, на жаль. Сумую за Швецією. Бракує навіть стокгольмського листопада.

— Тоді все зайшло дуже далеко.

— Ха, але ж з ностальгією так і буває.

— Що ви маєте на увазі?

— Що людині бракує навіть поганого.

— Це правда.

— Хоч знаєте, як я від цього лікуюся? Стежу за шведською пресою. Думаю, за останні роки я не пропустила жодної статті в «Міленіумі», — сказала вона.

Тут Блумквіст знову подивився на неї й зауважив, що все її вбрання, від чорних туфель на високих підборах до синьої картатої кашмірової шалі, — дороге й ексклюзивне.

Ребека Свенссон була мало схожа на типову читачку «Міленіуму». Проте він не мав упереджень навіть до багатих шведів, що живуть за кордоном.

— Ви там працюєте? — запитав він.

— Я вдова.

— Розумію.

— Іноді мені стає нестерпно нудно. Ви кудись прямували?

— Я збирався випити й поїсти, — відповів він, відразу пошкодувавши про сказане, бо це прозвучало заклично й цілком прогнозовано.

Але принаймні то була правда.

— Можна я приєднаюся до вас? — запитала Ребека.

— Було б добре, — відказав Мікаел дещо невпевнено.

І тут вона швидко торкнулася його руки — ненавмисно. В усякому разі Блумквістові хотілося в це вірити. Жінка, як і раніше, видавалася сором’язливою. Вони повільно рушили вгору Горнсґатспуккелном повз низку галерей.

— Як приємно пройтися тут з вами! — промовила Ребека.

— Це трохи несподівано.

— Не зовсім так, як я передбачала, прокинувшись сьогодні вранці.

— А що ви передбачали?

— Що буде так само нудно, як зазвичай.

— Не знаю, чи весело буде вам зі мною. Я заглиблений в одну історію.

— Ви занадто багато працюєте?

— Можливо.

— Тоді вам потрібна маленька перерва, — сказала вона, чарівно й багатонадійно всміхнувшись.

Цієї миті щось у Ребеці видалося Мікаелові знайомим, ніби він уже бачив цю усмішку — тільки інакше, в якомусь кривому дзеркалі.

— Ми раніше зустрічалися? — запитав він.

— Не думаю. Якщо не брати до уваги того, що я, певна річ, тисячі разів бачила вас на фотографіях і телеекрані.

— І ви ніколи не жили в Стокгольмі?

— Тільки в дитинстві, зовсім маленькою.

— А де ви тоді жили?

Ребека непевно вказала рукою вздовж Горнсґатану.

— Чудові були часи, — сказала вона. — Наш батько дбав про нас. Я часто думаю про нього. Сумую за ним.

— Його вже нема серед живих?

— Він помер занадто молодим.

— Дуже шкода.

— Так. А куди ми прямуємо?

— Ну-у-у… Тут трохи далі, на Беллмансґатані, є пивниця «Бішопс армс», — відповів Блумквіст. — Я знайомий з її власником. Досить приємний заклад.

— Не сумніваюся…

Її обличчя знову набуло збентеженого, сором’язливого виразу, а рука ще раз торкнулась його пальців — і тепер він уже не був такий упевнений, що випадково.

— Може, це недосить вишукано?

— О, я впевнена, що то гарний заклад, — винувато сказала вона. — Але в пабах я часто відчуваю, що на мене витріщаються. Я зустрічала там багато виродків.

— Можу собі уявити.

— Ви не хотіли б?..

— Що?

Вона знову спустила очі долу й почервоніла. Спочатку Мікаел подумав, що помилився. Дорослі люди звичайно не червоніють? Проте Ребека Свенссон зі Швейцарії, з виглядом мільйонів на сім доларів, справді почервоніла, наче маленька школярка.

— Ви не хотіли б натомість запросити мене до себе додому на кілька келихів вина? — спитала вона. — Це було б приємніше.

— Ну…

Мікаел вагався. Він мав виспатися, щоб бути завтра від самого ранку в добрій формі, одначе промовив:

— Так, звісно. Я маю пляшку червоного вина «Бароло».

А за мить подумав, що його це напевно надихне, немов якась невеличка захоплива пригода.

Та сумніви не зникали. Спочатку Мікаел не міг зрозуміти чому. Зазвичай ніяких проблем у нього в таких ситуаціях не виникало, і, відверто кажучи, він мав