Читати книгу - "Мальви. Орда"

class="p1">…Орлик і Войнаровський забули про сповідника, що увіч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптової смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі: полковник Войнаровський, небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра в Переволочній, — освічений і галантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.

Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.

І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами, і з них злітав шелест: «Я не хотів, не хотів…» Генеральний писар утямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку зі зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:

— Шукай монастиря для каяття, і якщо усвідомиш, що вчинив зло зі своєї волі, наклади на себе руки. Іди геть…

Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходській церкві села Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду повоза з труною, запряженою четвернею коней, ніс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик — печать на подушечці; позаду повоза йшов відділ козаків з рушницями на рамені, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпіфаній стояв збоку, промоклий до нитки, і лише одне верзлося йому в голові, що ось так — у негоду, а може, й верем’яної днини — сотні років тому ховали на цій самій землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався український вигнанець Мазепа, і все те — колишнє й нинішнє — уже сховалося за горою, діла тут похованих — теж уже історія, а живі — Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Карло XII і він, Єпіфаній, — залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україні вмре по них пам’ять, і нащадки підуть без них у своє майбутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з великої прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тієї прогалини не помітять.

Після похорону пішов Єпіфаній навмання чужою молдовською землею і, коли натрапляв на чернечу обитель, — зупинявся там на час, а що ніхто ні про що його не розпитував, то був німий і покидав без жалю людей, в яких не знаходив співчуття і які не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Він покинув чернечі скити в Аґатоні, Барбу, Кирну, Далеуці, і аж у Нямецькому монастирі старий іґумен Ніколае покликав його до себе і запитав:

— Мазепинець?

Єпіфаній ствердно кивнув головою.

— З якого города?

— Не знаю…

— З Києва, Полтави, Чернігова?

— Ні…

— З Батурина?

Довго думав Єпіфаній, блудив очима, спалахи страху й божевілля пробивалися червінню з очей, і зрозумів мудрий іґумен, що нещасливець не зніс батуринського жаху, і розум його скаламутився — меншиковська різня відібрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколює вмерлому груди і, дотикаючись вістрям до серця, примушує його забитися, він почав розповідати те, що знав від прочан і від утікачів з Батурина, чудом уцілілих.

Багато описав страшних картин іґумен Ніколае, та ніщо не зрушило пітьми мозку Єпіфанія, подібне він бачив і в Глухові і залишився спокійний: гинуть люди — на те війна; ні, він нічого пригадати не може.

— А вони, бузувіри, — розповідав, не жаліючи Єпіфанія, іґумен, — попідважували дилиння дзвіниці, позапихали туди дітей голівками і вибили клиння…

І тоді закрутилася, зашаленіла жива каруселя перед очима Єпіфанія, а діти не кричать, тільки дригонять, дригонять ніжками, — скрикнув Єпіфаній, полум’я пожеж спалило очі, дочка диякона батуринської Покровської церкви продирала йому більма й лементувала: «Отче Єпіфанію, чому ви стоїте, ви не бачите?!»

Усе згадав Єпіфаній, він стояв, затуливши очі долонями, і шепотів: «Як усвідомиш, що вчинив зло з волі своєї, наклади на себе руки».

— Хто це сказав тобі, сину? — нахилився іґумен. — А ти вбивав?

— Ні… Але я мовчав і дивився. Я проклятий за цей гріх, тому приношу із собою зло. Мені не належить жити на світі.

— Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є різні провини і різні за них спокути. Тобі треба усамітнитися. Приймай аскезу і йди в скит. Над річкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру і йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвідомиш свою провину, відчуєш вагу її, тоді сам придумаєш собі спокуту. Аж тоді. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.

…Послушник дивився на Єпіфанія широко розкритими, проте недовірливими очима: чи могло аж таке страшне статися на світі? У Нямецькому монастирі так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на свої очі бачив?

Сказав, ніяково посміхнувшись:

— У тебе перо й папір на столі. Ти все це вигадуєш, щоб написати?

— Перо й папір дав мені іґумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свій гріх і зважив тягар заслуженої покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…

— А хто такий Овідій?

— Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, який не має своїх писань, гине навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в непам’ять, як людина із звапнілим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руїну храму моєї душі. Не буду нічого вигадувати. Але всього не відаю — храм руйнувався не тільки в моїй душі. Мені потрібен оповідач…

— Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.

— Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав, багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках…