Читати книгу - "Знедолені"

Жив він у кварталі Маре, на вулиці Сестер Голгофи, у домі номер шість, який належав йому. Він займав просторі апартаменти на другому поверсі, обвішані від підлоги до стелі великими килимами виробництва Гобеленової і Бовеської мануфактур, де були зображені сцени пастушого життя; ці самі сюжети повторювались у зменшеному розмірі на оббивці крісел. Жільнорманове ліжко було сховане за широкою ширмою з дев’яти стулок, покритою коромандельським лаком. Довгі й пишні штори спадали на вікна прегарними складками. Ці вікна виходили в сад, куди вели наріжні засклені двері та сходи, якими весело збігав угору й униз старий господар дому. Крім бібліотеки, суміжної з його спальнею, він мав іще будуар, яким дуже пишався, — галантний, куточок, оббитий чудовими солом’яними шпалерами, виготовленими на каторзі в часи Людовика Чотирнадцятого за наказом пана де Вівонна, що замовив їх для своєї коханки. Жільнорман успадкував ті шпалери від тітки по матері, сердитої старої дами, яка дожила до ста років. Сам він пережив двох дружин. Коли йому хотілося, він умів бути веселим і ласкавим. Жільнорман розумівся на живопису. В його кімнаті висів невідомо чий портрет роботи Йорданса, виконаний начебто в недбалій манері, широкими мазками пензля, але виписаний до найдрібніших деталей. Жільнорманів костюм не був ні костюмом доби Людовика П’ятнадцятого, ні навіть Людовика Шістнадцятого. У такому вбранні красувалися чепуруни часів Директорії. Пан Жільнорман аж до тієї пори вважав себе молодим і стежив за модою. Він носив фрак із тонкого сукна з довгими фалдами, широкими лацканами і великими сталевими ґудзиками, короткі штани і черевики з пряжками. Він любив засовувати руки в кишені камізельки. Він казав авторитетним тоном: «Французька революція — справа рук ледарів і волоцюг». Жільнорман боготворив Бурбонів і з жахом згадував про 1789 рік. Він без кінця розповідав про те, як йому пощастило врятуватися в роки терору і скільки розважливості та сили духу довелось йому виявити, щоб уберегти голову від гільйотини. Коли якийсь молодик наважувався при ньому вихваляти республіку, він робився синій і дратувався до нестями. Старий Жільнорман не раз казав, що збирається дожити до ста років.

Він тримав одного служника й одну служницю. Наймаючи когось у слуги, Жільнорман охрещував його заново. Чоловіків він називав іменами провінцій, з яких вони були родом: Нім, Контуа, Пуатевен, Пікар. Останній його служник, немічний товстун років п’ятдесяти п’яти, був родом із Байонни, й тому Жільнорман охрестив його Баском. Щодо служниць, то всі у нього називались «Ніколеттами» (навіть Манон, про яку мова згодом). Одного разу до нього прийшла найматися знаменита кухарка, відома своїм високим мистецтвом приготування страв. «Скільки ви хочете отримувати в місяць платні?» — спитав Жільнорман. — «Тридцять франків». — «А як вас звуть?» — «Олімпія». — «Ти отримуватимеш у мене п’ятдесят франків, і тебе зватимуть Ніколеттою».

Попри свій похилий вік, Жільнорман усіляко намагався показати, знаходячи в цьому глибоку внутрішню втіху, що й досі має успіх у жінок. Через це він іноді потрапляв у халепу. Одного дня йому принесли в кошику опецькуватого хлопчика-немовля, який голосно репетував і якого звільнена півроку тому служниця оголосила Жільнормановим сином. Старому тоді виповнилося вісімдесят чотири роки. Свідки цієї події були обурені до глибини душі. Невже та нахаба сподівається, що їй хтось повірить? Яке зухвальство! Який жахливий наклеп! Але сам Жільнорман анітрохи не розгнівався. Він подивився на малого з приязною усмішкою і сказав, начебто говорячи сам до себе: «Пхе, а що в цьому такого? Пан герцог Ангулемський, позашлюбний син короля Карла Дев’ятого, одружився у віці вісімдесяти п’ятьох років з п’ятнадцятирічним дівчиськом. Пан Віржіналь, маркіз д’Аллю, брат кардинала де Сурді, архієпископа Бордоського, у вісімдесят три роки прижив з покоївкою президентші Жакен сина, який став рицарем Мальтійського ордену і державним радником. Один із великих людей нашого століття, абат Табаро, народився від вісімдесятирічного батька. А загляньте в Біблію! І все ж таки я змушений заявити, що цей хлопчина не від мене. Але подбати про нього слід. Він, зрештою, ні в чому не винен». Як бачимо, пан Жільнорман виявив у даному випадку неабияку доброзичливість. Через рік та сама особа, яку звали Маньйон, надіслала йому ще один «подарунок». І знову хлопчика. Цього разу Жільнорман здався. Він відіслав обох малюків матері і зобов’язався платити на їхнє утримання по вісімдесят франків у місяць, за умови, що та більше не робитиме його «батьком». Він пообіцяв також вряди-годи навідувати малят і свою обіцянку виконав.

Як ми вже згадували, Жільнорман мав двох дружин; від першої у нього була дочка, що лишилася незаміжньою, а від другої — теж дочка, яка померла в тридцять років. З кохання або з примхи вона вийшла заміж за офіцера, що воював у арміях республіки та імперії, здобув хрест у битві під Аустерліцом і чин полковника під Ватерлоо. «Це ганьба моєї родини», — казав старий буржуа.

Він любив нюхати тютюн.

У Бога він майже не вірив.

Такий був пан Жільнорман — буржуа, який носив на собі відблиск вісімнадцятого сторіччя, фривольного і величного.

У перші роки Реставрації Жільнорман, тоді ще молодий — йому було тільки сімдесят чотири в 1814 році, — жив в Сен-Жерменському передмісті на вулиці Сервандоні, поблизу від церкви Сен-Сюльпіс. У кварталі Маре він оселився, коли остаточно покинув світське товариство, у віці далеко за вісімдесят років.

Але й відійшовши від світського життя, він зберіг свої звички. Головна, якої він дотримувався незмінно, — це нікого не приймати вдень. Обідав він о п’ятій годині вечора і тільки потім відчиняв двері свого дому для гостей. Така була мода його сторіччя, і Жільнорман не хотів від неї відмовлятися.

Розповімо тепер про двох його дочок. Вони народилися з проміжком у десять років. У молодості вони були зовсім несхожі й анітрохи не скидалися на сестер: ні за вдачею, ні зовні. Молодша любила квіти, любила поезію, музику, ще з дитинства вона мріяла про героя, чий туманний образ витав перед її зором. Старша теж мала свою мрію: в голубому майбутньому вона бачила постачальника, чоловіка геть