Читати книгу - "Мандри Гуллівера"

Попрощавшися шанобливо з рештою гуїгнгнмів із компанії його милості, я сів у пірогу й відіпхнув її від берега.

Розділ XI

Небезпечна подорож автора. Він прибуває до Нової Голландії, передбачаючи оселитися там. Один із тубільців стрілою ранить автора. Його хапають і силоміць садовлять на португальський корабель. Дуже чемне поводження з ним капітана. Автор повертається до Англії.

Я розпочав цю відчайдушну подорож 15 лютого 1714–1715 року, о дев'ятій годині ранку. Вітер був ходовий. Спершу я тільки веслував, але невдовзі, не бажаючи втомлюватись і боячись, аби не стишився вітер, наважився розпустити свій маленький парус і так, з допомогою відпливу, робив, гадаю, ліги півтори за годину. Мій господар із приятелями стояли на березі, доки я майже зовсім зник їм з очей, і до мене часто долинав голос гнідого огиря (який завжди любив мене), що гукав: «гнуй іла нига маяг єгу!» (бережи себе, любий єгу!).

Я мав намір дістатися баченого мною раніше острівця і оселитися там, заробляючи хліб власною працею. Це було б більшим щастям, ніж дістати посаду першого міністра при найчемнішому дворі в Європі, — такою жахливою здавалась мені сама думка повернутися до Європи, щоб перебувати в товаристві та під владою єгу. На самоті ж я міг би, принаймні, віддатися своїм думкам, обмірковуючи чесноти незрівнянних гуїгнгнмів і не ризикуючи погрузнути в розпусті моїх одноплемінників.

Читач, певно, пригадує, що, заарештований екіпажем, який змовився проти мене, я кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, правдиво чи брехливо, присягалися, ніби й самі не знають, яка то частина світу. Проте, я гадав тоді, що ми пливемо градусів на десять на південь від мису Доброї Надії, або близько 45° південної широти. Я зробив такий висновок із кількох підслуханих мною слів, а розмови про їхній намір іти до Мадагаскару навели мене на думку, що ми були на південний захід від нього. Хоч то було тільки припущення, я все ж таки вирішив узяти курс на схід, аби дістатися західного берега Нової Голландії чи якогось із островів, що лежать на захід від неї. Пройшовши при західному вітрі, за моїми розрахунками, щонайменше 18 ліг, я годині о шостій увечері помітив малесенький острівець на відстані півліги і незабаром пристав до нього. Це, власне, було не що інше, як скеля з вимитою в ній бурями невеличкою затокою. Витягши на берег пірогу, я зійшов на вершину скелі і на сході виразно вгледів землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Проспавши ніч у пірозі, я вранці вирушив у путь і о сьомій вечора досяг уже південно-східного берега Нової Голландії. Це ствердило мою давню думку, що на картах країну цю вміщують принаймні на зайвих три градуси на схід. Про це, здається, я багато років тому говорив моєму шановному другові — панові Герману Моле[110] і обґрунтовував свою думку, але він волів пристати до інших авторів.

Там, де я висадився, людей не було видно, але не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими, бо боявся розпалювати багаття, щоб тубільці не помітили вогню. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів годувався устрицями та іншими слимаками і, на щастя, знайшов джерельце з чудовою водою, яка добре збадьорила мене.

На четвертий день, відійшовши від берега трішки далі, я побачив — на відстані не далі як за п'ятсот ярдів, — двадцять чи тридцять тубільців. Усі вони — чоловіки, жінки і діти — були зовсім голі й сиділи навколо багаття, наскільки я міг судити з диму. Один, помітивши мене, показав на мене іншим, і тоді п'ятеро їх, залишивши біля багаття жінок та дітей, попрямували до мене. Я кинувся чимдуж до берега, сів у пірогу і відплив у море. Помітивши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перш ніж я встиг відпливти досить далеко, випустили стрілу, яка глибоко ввігналась у моє праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я, від'їхавши на веслах далі від берега (день був тихий), розрізав рану, висмоктав з неї кров і сяк-так перев'язав.

Я вагався, і не наважаючись повертати до місця висадки, вирішив податися на північ. Вітер, хоч і невеликий, дув проти мене — з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки і шукаючи, куди пристати, я на північ-північний схід від себе побачив парус, що з кожною хвилиною ставав виднішим. Спершу я вагався, чекати його чи ні, а далі огида до єгу переважила, і, нап'явши парус та сівши гребти, я попрямував на південь і ввійшов у ту ж таки бухточку, звідки відплив вранці, воліючи краще потрапити до рук варварів, ніж знову жити з європейськими єгу. Витягнувши пірогу на берег, я заховався за прискалок біля того джерельця з прекрасною водою, про яке згадувалось вище.

Корабель підійшов близько до бухти, і з нього послали баркас по прісну воду (ця місцевість, здається, була добре їм відома), але я помітив човен, коли він уже пристав до берега, і було запізно шукати іншого сховища. Матроси, висадившись на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо їх, добре озброєні, обшукали всі щілини та розколини і нарешті надибали мене за каменем, де я лежав ниць. Вони здивовано розглядали мій незвичайний, незграбний костюм, мій камзол із кролячих шкірок, підбиті дерев'яними підошвами черевики, хутряні панчохи, і все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходили голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені встати і спитав, хто я такий. Я добре зрозумів цю мову і, звівшися на ноги, відповів, що я бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, й уклінно прошу дозволити мені поїхати звідси. Вони здивувалися, почувши відповідь їхньою мовою, і з кольору мого обличчя впізнали в мені європейця; але їм не зрозуміло було, хто