Читати книгу - "У вогні"

Фіней сплів іще один кошик для води і сітку для риболовлі. Я швидко викупалась у морі та знову намастила на тіло мазь. А потім сиділа на березі й чистила рибу, якої наловив Фіней, і спостерігала, як сонце сідає за обрій. Яскравий місяць уже піднімався, розсіюючи на арену дивне ясне сяйво. Ми вже зібралися повечеряти сирою рибою, як зачулися звуки гімну. І на небі з’явились обличчя...

Кашеміра. Глянець. Вариста. Магс. Жінка з Округу 5. Морфліністка, яка врятувала Піті життя. Бласт. Чоловік з Округу 10.

Загинуло восьмеро. Плюс іще восьмеро за першу ніч. Дві третини трибутів відійшли в кращий світ за півтора дня. Мабуть, це новий рекорд Ігор.

— З нами не церемоняться, — промовила Джоанна. — Хто ще живий, крім нас п’ятьох і трибутів з Округу 2? — запитав Фіней.

— Чич, — відповів Піта без затримки. Либонь, він стежив за ним через те, що той був другом Геймітча.

На землю опустився парашут зі зв’язкою невеличких, на один укус, квадратних булочок.

— Це з вашого округу, правда, Біпере? — запитав Піта.

— Так, з Округу 3, — підтвердив той. — Скільки їх там?

Фіней заходився їх рахувати, обдивляючись кожну булочку, перш ніж скласти їх охайною пірамідкою. Не знаю, чому Фіней так носиться з хлібом, але він, здається, на хлібі схиблений.

— Двадцять чотири, — нарешті промовив він.

— Рівно дві дюжини, — зауважив Біпер.

— Двадцять чотири на всіх, — сказав Фіней. — Але як ми їх ділитимемо?

— Нехай кожен візьме по три, а ті, що доживуть до ранку, поділять решту, — запропонувала Джоанна.

Не знаю чому, але це викликало в мене усмішку. Коли я хихикнула, Джоанна подивилася на мене майже схвально. Ні, не схвально. Але точно трішки задоволено.

Ми дочекалися, поки величезна хвиля затопить сектор із десятої до одинадцятої години і нарешті відступить, і тільки потому вирушили на узбережжя ладнати табір. Теоретично, в нас попереду цілі дванадцять безпечних годин, коли можна не остерігатися нападу з джунглів. Там, у секторі з одинадцятої до дванадцятої години, дзижчав цілий хор якихось — вочевидь, злющих — комах. Але хай хто це дзижчав, за межі свого сектору він не потикався. Проте ми про всяк випадок трималися подалі від джунглів — на той раз, якщо комахи так і пантрують на необережний рух, щоб усім роєм накинутися на жертву.

Не знаю, як Джоанна й досі трималася на ногах. Відтоді як розпочалися Ігри, вона поспала лише годину. Ми з Пітою добровільно погодилися стати на варті перші, оскільки і спали більше, і до того ж хотіли трохи побути на самоті. Інші відразу ж відключилися. Сон Фінея був тривожний: він раз у раз бурмотів ім’я Енні.

Ми з Пітою сиділи на вологому піску, спинами прихилившись одне до одного. Я дивилася на воду, а він — на джунглі; для мене так було краще. Мене й досі переслідували крики сойкотунів, що їх, на превеликий жаль, комахи заглушити не могли. Трохи згодом я схилила голову Піті на плече. І відчула, як його долоня гладить мені волосся.

— Катніс, — промовив він тихо, — немає сенсу вдавати, ніби ми не знаємо, що намагається зробити другий.

«Ні, — подумала я, — немає сенсу». Але й обговорювати це мені не хотілося. Принаймні не зараз. Глядачі в Капітолії, мабуть, приклеєні до своїх телевізорів, тож вони не проґавлять жодного слова.

— Не знаю, яку угоду ти уклала з Геймітчем, але ти маєш знати, що мені він також дещо пообіцяв.

Певна річ, я здогадувалася. Геймітч сказав Піті, що вони рятуватимуть мене, аби той нічого не запідозрив.

— Тому я вважаю, можна з упевненістю стверджувати, що одному з нас він збрехав.

Це привернуло мою увагу. Угода — і вашим, і нашим. Обіцянка — і вашим, і нашим. І лише Геймітч знає, кому він не збрехав. Я підвела голову і зустрілася з Пітою поглядом.

— Чому ти саме зараз про це заговорив?

— Бо не хочу, щоб ти забувала: ми в різних умовах. Якщо ти помреш, а я ні, без тебе мені в Окрузі 12 життя не буде. Ти — це моє життя, — пояснив він. — Без тебе я щасливим не буду.

Я хотіла заперечити, але він притиснув палець мені до вуст.

— Для тебе все буде по-іншому. Я не кажу, що буде легше, але в твоєму житті є інші люди, заради яких тобі варто жити.

Піта зняв із шиї ланцюжок із золотим кулоном. Підставив його під сяйво місяця, щоб я змогла роздивитися переспівницю. Його палець сковзнув до застібки, якої я не помічала раніше, і прикраса відкрилася. Це був не просто кулон, як я думала, а медальйон. Усередині — світлини. З правого боку — мама і Прим, вони щиро сміються, а з лівого — Гейл. Теж — не повірите — усміхнений.

Мабуть, ніщо в світі не могло б у цей момент вразити мене більше за побачені обличчя. Тим паче після того, що я сьогодні чула... то була ідеальна зброя проти мене.

— Катніс, ти потрібна своїй родині, — сказав Піта.

Моя родина. Мама. Сестра. Мій удаваний кузен Гейл. Пітин натяк ясний як день. Гейл — член моєї родини, і одного дня, якщо я виживу, стане ним офіційно. Я вийду за нього заміж. Піта водночас дарував мені і власне життя, і Гейла. Щоб мені не довелося між ними розриватися. Віддавав мені все. Ось який подарунок Піта мені приготував.

Я чекала, що він заговорить про дитину, гратиме на камеру, але він про це навіть не згадав. І я збагнула: те, що він сказав, поза Іграми. Він і справді щиро в це вірить.

— За великим рахунком, я нікому не потрібен, — промовив Піта, але в голосі його не відчувалося жалю до себе.

Це правда, він не потрібен своїй родині. Вони, звісно, тужитимуть за ним, як і жменька друзів. Але недовго. Навіть Геймітчу горілка допоможе швидко про нього забути. І знагла я усвідомила, що єдиною людиною, яка ніколи не оговтається, якщо Піта помре, буду я.

— Мені потрібен, — сказала я. — Ти потрібен мені.

Піта був засмучений; він глибоко