Читати книгу - "БотакЄ"

в поїздах такого типу контролери толерували i терпіли відсутність квитків. Деякі продавці зуміли утвердити свої смаколики настільки, що навіть одноденна їхня відсутність викликає тривогу в постійних пасажирів. Скажімо, бабця, котра приносить порізаний на трикутники андрутовий перекладанець. Чи жінка з домашніми пиріжками з картоплею i бринзою. Чи двоє конкурентів, що продавали газети. З роками вони перестали конкурувати, виробивши кожен собі сталий перелік видань. Трохи давніше торгівля пресою в усіх поїздах була привілеєм спілки глухонімих. Вони швидко проходили вагонами, викладаючи на кожному столику весь пакет пропозиції. Заки люди розглядали сиґнальні примірники, німі поверталися i або мовчки забирали газети, або їм указували на вибране, i вони зупинялися на кілька хвилин, продаючи певні газети. У перебудовні роки продавалися ще й різноманітні брошури: рецепти домашнього консервування, інструкції з різних видів ворожіння, примітивні кама-сутри, збірники анекдотів. Ще з комуністичних часів окремим бізнесом глухонімих був продаж у поїздах фотографічних образків i церковних календарів.

До найважливіших атрибутів поїздок поїздом належали також гральні карти. Ті, хто не взяв колоди з дому, могли придбати її або в станційних кіосках, або безпосередньо в поїзді. Сталі партнерські групи утворювали переважно односельці, що виходили на тій самій станції, або товариства туристів. Грали передовсім у простого дурня. У купейних вагонах під час триваліших поїздок шукали серед безпосередніх чи дальших сусідів партнерів для покеру чи преферансу. Була окрема категорія фахових шулерів, які спеціалізувалися на поїздах із кількаденною тривалістю маршруту. Особливо вдалим для них був сезон відпусток, коли розслаблені люди їхали з великими сумами грошей до морських чи гірських курортів. I все ж західноукраїнські поїзди завжди були найбезпечніші з огляду на злочинність. Крадіжки траплялися дуже рідко. Бійки в тамбурах виникали вряди-годи хіба між підпилими знайомими. Молоді хлопці нікого не грабували навіть у порожніх нічних поїздах. Приватним продавцям завжди чесно платили навіть за нелеґальну горілку. Тим більше нікого не викидали з поїзда, як то часто буває на Сході. Єдиний за багато років такий випадок стався під час знаменитих президентських виборів. Тоді загинув, випавши з поїзда, спостерігач зі Сходу. Але то були особливі поїзди, які вже ввійшли в українську історію як частина брудних методів боротьби. Тими спеціальними поїздами без номерів i позначень у західноукраїнські міста привозили тисячі мобілізованих донбасівців, чиї помножені голоси мали вплинути на результат голосування. Поїзди перетворювалися на бастіони. Вони стояли на запасних коліях вокзалів. Їхнім пасажирам доводилося жити в них кілька днів. Виходити без дозволу керівництва вони не мали права, як на ворожій території.

Наша історія часто перепліталася із залізницею. Так само, як історія залізниці нанизувала вияви різних епох i періодів, історичних явищ i подій. Через утрату контролю над Львівським вокзалом, над кількома станціями в межах Львова, над лінією Львів - Перемишль українські підрозділи втратили у 1918 році столицю у Львові, а згодом i всю територію незалежної ЗУНР. Кілька санітарних поїздів УГА врятували життя тисячам військовиків i цивілів. У поїзді працював український уряд у часи найдраматичніших поразок i відступів. Вреґульована робота залізниці в міжвоєнні десятиліття дала можливість розвиватися селянському кооперативному i культурному рухові, зав’язуючи його в єдину мережу українського громадянського суспільства в умовах досить лагідної польської окупації. Нашими коліями уряд окупованої німецькими i радянськими військами України виїхав на еміґрацію. Цими ж коліями навесні 1941 року до кордону прибули десятки дивізій, які Сталін приготував до нападу на Німеччину. Порядок на залізниці, що його відновили німці, мав бути ще одним доказом реальності нової Європи. Поїздом німці привезли до Станиславова весь офіцерський склад інтернованої голландської армії. Коли його перевозили в інше місце, кілька офіцерів зіскочило з поїзда перед мостом через Дністер. Їх прийняли до себе українські партизани i невдовзі переправили на захід. Один із тих офіцерів пізніше став начальником генерального штабу нідерландського війська й описав свої українські пережиття. Багато повоєнних років із західноукраїнських станцій від’їжджали поїзди спеціального призначення, напаковані в’язнями та родинами, що підлягали депортації до Сибіру. А інші вагони безперервно вивозили тотально вирубувану деревину для відбудови шахт i промислових міст. У шістдесятих роках під карпатськими горами почали створювати гігантські комплекси для стратегічних ракет, скерованих на Європу. Десятками кілометрів секретних тунелів їздили залізничні платформи з ракетами. Обладнання перевозили в спеціальних вагонах, замаскованих під пасажирські. Вся ця історія проїжджала попри наші доми, які чомусь дуже часто тулилися до залізниці. Ми рахували години за поїздами. Ми виходили на горбки i махали руками, вітаючи машиністів i пасажирів. Ми заглядали у вікна на миті невідомого життя. Іноді кидали в поїзди камінням. Іноді ставили на колію знайдені в землі патрони. Ми збирали вздовж колій нагріті суниці й розглядали екзотичні однорічні рослини ефемери. Вчилися зберігати рівновагу, йдучи рейкою. Поїзди трясли нашими домами. Деякі хати згоряли від паротягових іскор. Ми чекали на переїздах зі своїми фірами i вантажівками. Перебігали колію перед самим потягом. На станціях пролізали під поїздами, лінуючись їх обходити. Ми брали з колій пісок i шутер, визбирували розсипане вугілля. Ми звикли до постійного сусідства з небезпечними гуркітливими, брудними машинами.

Часом нам удавалося спинити ремонтну дрезину i проїхати нею кілька кілометрів до найближчої станції. Там ми пили воду зі спеціального фонтанчика, грілися коло залізної печі, слухали, як стародавній дзвін дає сиґнал прибуття потяга, що стоїть лише хвилину. Ми стояли на перонах, очікуючи своїх листів, даючи змогу оглянути себе пасажирам, котрі не могли навіть запам’ятати назви наших станційок.

Через багато років ми дивувалися, потрапляючи на точно такі самі станції, вокзальчики i вокзали в Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії, Хорватії чи Словенії. Ми раптом відчували домашню лагідність i радість. А давніше, ближче до дитинства i юності, ми з нетерплячістю i щасливою тривогою чекали своєї мандрівки. Розумілося без слів, що вона може i має бути мандрівкою поїздом. Нам було добре, бо ми знали, як усе влаштовано i як поводитися. Ми мали доступ до цього рівня втаємниченості. Поруч їхало багато інших людей, i так нам відкривалося життя. Ми переживали певне братерство i єдність, хоча насправді завжди здавалося, що лише в нас є поважна причина кудись їхати. В поїздових розмовах можна було дозволити собі пофантазувати, озброївшись тимчасовою, значно привабливішою, історією життя. У поїзді найскорше можна було розраховувати на чужу увагу, на милосердя, допомогу, щедрість, гостину. I можна було самому бути уважним, милосердним, щедрим i гостинним, роздаючи їжу, питво, милостиню, сиґарети, розповіді, поради i ласку. Ми не зважали на бруди, смороди, холод, задуху, спеку, п’яні співи i заголосне радіо, мишей,