Читати книгу - "Ніч лагідна"

Дік завагався: від містера Морріса можна було чекати, видно, чого завгодно — аж до скандалу на центральній алеї клініки.

— Зрештою, містере Морріс, не можна ж вимагати, щоб люди відмовлялися від своїх звичок тільки через те, що ваш син...

— Але ж ви лікар, хай вам чорт! — вибухнув Морріс. — Коли роботяга жлуктить пиво — це його собаче діло, але щоб той, хто має лікувати інших...

— Ну, це вже занадто. Ми прийняли вашого сина як хворого на клептоманію.

— А чому він захворів на ту клептоманію? — голос його вже зірвався на крик. — Бо пив, упивався до нестями — вам це щось говорить чи ні? Мій рідний дядько через це до шибениці докотився, ясно? А тепер що виходить? Я віддаю сина в лікарню, а там від лікаря тхне горілкою!

— Я змушений просити вас залишити територію клініки.

— «Просити»! Та вважайте, що мене вже тут немає!

— Якби ви були трохи стриманіші, ми могли б ознайомити вас із тими результатами, яких нам вдалося на цей час досягти. Певна річ, за даних обставин ми змушені відмовитися від подальшого лікування вашого сина...

— І ви ще смієте говорити мені про стриманість?!

Дік підкликав доктора Ладіслау і, коли той підійшов, сказав йому:

— Я просив би вас від імені адміністрації побажати пацієнтові та його родичам щасливої дороги.

Злегка вклонившись Моррісові, він увійшов до будинку і, обернувшись, постояв за прочиненими дверима, чекаючи, доки вони від’їдуть — хами-батьки та їхній хирлявий дегенеративний виплодок. Неважко було уявити собі, як ця родина вояжуватиме по Європі, тероризуючи порядних людей грубим невіглаством і грубими грошима. Та коли машина зникла за ворітьми, Дік замислився над тим, до якої міри він сам винен у тому, що сталося. Він пив червоне вино за обідом та вечерею, на сон грядущий випивав гарячого рому і в другій половині дня іноді перепускав чарку-другу джину — джин майже не дає запаху. Загалом виходило півпінти алкоголю на день — величенька порція, якої огранізм уже не міг спалити.

Відмовившись від спроб знайти собі виправдання, він сів за стіл і виписав собі щось на зразок лікувального припису, за яким споживання алкоголю скорочувалося рівно наполовину. Не можна, щоб від лікарів, шоферів та протестантських священиків пахло спиртним, як пахне від художників, маклерів та кавалерійських офіцерів; Дік визнавав свою провину, сформулювавши її як необачність. Але інцидент на тому не вичерпався — як виявилося через півгодини, коли приїхав Франц, відсвіжений двома тижнями в Альпах; повний завзяття до роботи, він встиг поринути в неї, перше ніж дійшов до свого кабінету. Дік чекав його там.

— То як там Еверест?

— Знаєте, за темпів, яких ми дотримувались, можна було б і на Еверест видобутися. У нас навіть розмова про це була. А тут що чути? Як моя Кете, як ваша Ніколь?

— Дома все гаразд, і у вас, і в мене. Але в клініці сьогодні сталася препаскудна подія.

— Як? Яка подія?

Франц уже набрав номер телефону своєї вілли. Поки тривала сімейна розмова, Дік походжав по кабінету, а коли вона скінчилася, сказав:

— Батьки забрали з клініки Морріса — із скандалом. У Франца аж витяглося обличчя.

— Я вже знаю, що він поїхав, — дорогою сюди мене перестрів доктор Ладіслау.

— Що Ладіслау вам сказав?

— Тільки те, що Морріс поїхав. І що ви мені розка­жете. То як же це вийшло?

— Як завжди в таких випадках — якась муха вку­сила.

— Хлопець був таки неприємний.

— Такого не гріх було б покласти і під довічний нар­коз, — погодився Дік. — А таточко його нагнав на Ладіслау страху, як колонізатор на тубільця. До речі, як бути з цим Ладіслау? Чи варто нам за нього держатися? По-моєму, ні — він страшенний тюхтій, сам нічому не може дати ради.

Дік вагався на межі правди, подумки напружуючись, готуючись до стрибка. Франц, усе ще в пильовику й шоферських рукавичках, присів на край письмового столу. Дік наважився.

— Цей Морріс, між іншим, зобразив батькові вашого поважного колегу п’яницею. Тато в цьому питанні — фанатик, а його нащадок нібито виявив на мені сліди vin-du-pays (місцевого вина - франц.).

Франц сів, відкопилив нижню губу, опустив очі.

— Ви мені потім усе розкажете, — промовив він нарешті.

— Навіщо ж відкладати, можна й зараз, — відказав Дік. — Ви самі знаєте: хто-хто, а я спиртним не зловживаю. — їхні погляди зустрілися, схрестились. — Скориставшись із безхребетності Ладіслау, цей тип розходився так, що мені лишалося тільки захищатись. Добре хоч, що поряд не було пацієнтів, — уявляєте собі, який вигляд я мав би тоді!

Франц зняв рукавички, скинув плащ. Підійшовши до дверей, сказав секретарці:

— Прошу нам не заважати.

Потім повернувся до столу й заходився перебирати листи й папери — бездумно, як усі люди, які тільки вдають зайнятість, а насправді обмірковують те, що мають сказати.

— Діку, я знаю вас як людину помірковану і врівноважену, хоч ми й по-різному ставимося до питва. Але настав час сказати, й сказати прямо, — я вже кілька разів помічаю, що ви дозволяєте собі випивати за обставин, найменше для цього відповідних. Тим-то ця історія небезпідставна. Може, вам варто знову піти в розпустку?

— Ви хочете сказати «відпустку», — механічно виправив його Дік. — Ні, відпустка нічого не дасть.

Обидва були роздратовані, Франц, зокрема, тим, що йому зіпсували радість повернення.

— Іноді вам бракує здорового глузду, Діку.

— Я ніколи не розумів, що таке здоровий глузд за складних обставин — чи не прихована тут думка, що лікар загального профілю може прооперувати хворого краще, ніж спеціаліст-хірург?

Все це раптом остогидло Дікові. Пояснювати, залагоджувати щось — безглуздо: вони обидва вийшли з цього віку; ні, краще вже нехай у вухах звучить розладнане відлуння давньої істини.

— Так далі не піде, — несподівано сказав він.

— Що ж, я з вами згоден, — признався Франц. — У вас більше не лежить душа до цього діла, Діку.

— Так. І я хочу вийти з нього. А щодо капіталу Ніколь, то