Читати книгу - "Огненний змій"

Одна з жінок звернулася до нього з проханням:

— Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?

Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.

— Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я, бігме, й не знаю. Язик якось… той… не повертається.

— А от ми його підмажемо! — сказали дотепніші.

Та з тими словами йому наготували, мов хану, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.

— Почнемо з того, що… — почав Явтух…

І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:

— Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!

— Як підеш? — спитали здивовані красуні.

— Та мені пора вже додому!

Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутемок.

— Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві тисячі верст!

— І то правда! — згодився Явтух. — Але таки мушу йти.

— Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мості перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть У воду!

— Ба ні, таки піду, — стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.

— Та зачекай, шалена голова! Ми тебе знову винесемо в скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!

І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола…

Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних кресах міста виднілася з-за плескатих дахів. В повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках. Тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки…

Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.

— Не журись, козаче! — каже вона. — Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

— Кого знайти? Якого клишоногого?

— Та чорта! — аж заскрипіла зубами відьма. — Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в ^млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!

— З моєю судженою? — скрикнув Явтух. — Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулась і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко…

Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…

— А яке ж то озеро, тітонько? — спитав Явтух.

— Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.

— Е! — відсахнувся Явтух.

Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою…

Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.

З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.

— Що це таке? — спитав Явтух.

— Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!

«Чи ж не моя це Найда?» — подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.

Раптом погляд його упав на розпластаного попід хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собі ранкову страву. Явтух хотів було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

— Ой, а це що таке? — сполошився парубок. — Наче жар палає? Може, то чумаки ліс підпалили?

— Се город Київ, а в ньому так золоті бані соборів горять!

«Ого! — подумав Явтух. — Яке ж пишне місто Київ! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовістять?» І він ще уважніше почав приглядатися до того, що відбувалось внизу.

— Послухай… як там тебе… Мавра Онуфріївна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулиці. Чи це не ярмарок, часом?

— В Києві кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! — відказала відьма. І полетіла ще швидше.

— Ну, а це що за диво витанцьовує?

— А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

— А то ж як?

— А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

— А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

— То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

— Тихше! Тихше! — кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

— Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! — відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. — Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

— Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди