Читати книгу - "Великі сподівання"

Спершу ми несміливо пробували поплескати містерові [255] Вопслу, але скоро переконались у безнадійності цих спроб. Отож ми сиділи і, при всьому нашому співчутті до нього, мало животи собі не надривали зі сміху. Не в силі стриматись, я реготав від початку до кінця, настільки це все було кумедне; а проте мене не покидало відчуття, що в декламації містера Вопсла було щось рішуче-піднесене,- і так здавалось мені не тому, що я знав його з дитячих літ, а тому, що мова його була дуже повільна й дуже занудна, з різкими перепадами від скрику до шепоту і зовсім не подібна до того, як висловлюються люди в природних обставинах життя та смерті. Коли трагедія скінчилась і його викликали на сцену й освистали, я сказав Гербертові:

- Швидше тікаймо, а то ще перестрінемо його!

Ми поспішили сходами вниз, але все одно було вже пізно. При вході стояв якийсь єврей з неймовірно густими, немов намальованими, бровами; він запримітив нас ще нагорі і, коли ми спустилися ближче, поцікавився:

- Містер Піп з приятелем?

Не спромігшись викрутитись, ми визнали, що так і є.

- Містер Волденгарвер,- сказав єврей,- мав би за честь.

- Волденгарвер?- здивувався я, коли це Герберт шепнув мені на вухо:

- Це ж, мабуть, Вопсл.

- 0,- пробурмотів я.- Авжеж, звичайно. Ви нас проведете?

- Сюди, будь ласка, тут два кроки.- Коли ми опинились у бічному коридорі, він обернувся й спитав: - То як вам його вигляд? Це я його вдягав.

Не знаю, кого ще іншого нагадував він своїм виглядом, як не учасника траурної процесії, а підвішений у нього на шиї на блакитній стрічці здоровенний датський орден сонця чи то зірки робив його схожим на клієнта якоїсь чудернацької страхувальної компанії. Але я сказав, що вигляд він мав дуже гарний.

- Коли він підійшов до могили,- зауважив наш супровідник,- плащ його звійнувся пречудово. Але, наскільки мені збоку було видно, йому б треба було трохи більше виставити панчохи, особливо, коли він побачив привида в покої королеви.

Я скромно погодився, і ми всі втрьох через замацані обертові дверцята ввалилися в щось схоже на натоплену до жароти пакувальну скриню, де містер Вопсл позбавлявся датських шат. Лишивши двері, чи то пак віко [256] скрині, широко відчиненими, ми дістали таким чином змогу причаститись до цього цікавого видовища, яке ми споглядали один в одного з-за плеча.

- Я радий вас бачити, джентльмени,- сказав містер Вопсл.- Сподіваюся, містере Піп, ви не шкодуєте, що я послав вам запрошення. Я мав щастя знати вас у минулі часи, а люди знатні й благородні завжди опікувалися театром.

Тим часом містер Волденгарвер, увесь покритий потом, силкувався скинути з себе жалобне вбрання принца датського.

- Панчохи скручуйте зверху, містере Волденгарвер,- сказав хазяїн одежі,- а то вони тріснуть. А пропадуть панчохи - пропадуть тридцять п'ять шилінгів. Таких гарних панчіх Шекспірові ще ніколи не перепадало. Дайте-но я сам, а ви посидьте спокійно.

З цими словами він став навколішки й заходився здирати шкіру зі своєї жертви; коли перша панчоха опинилась у нього в руках, містер Вопсл був би беркицнув-ся разом зі стільцем, якби не брак місця.

Я досі не наважувався й словом згадати про саму гру. Аж це містер Волденгарвер глянув на нас і самовдоволено спитав:

- Ну то як вам, джентльмени, видалась вистава? Герберт, що стояв за мною, відповів (водночас підштовхуючи мене в спину):

- Блискуча. І я повторив:

- Блискуча.

- А що ви можете сказати про моє тлумачення ролі, джентльмени?- спитав містер Вопсл мало не поблажливим тоном.

Герберт ззаду відповів (знов підштовхнувши мене):

- Вагоме й разюче.

І я сміливо заявив - так наче сам до цього додумався й рішуче наполягаю на своїй думці:

- Вагоме й разюче.

- Мені приємно почути вашу схвальну оцінку, джентльмени,- з гідністю сказав містер Волденгарвер, дарма що був припертий до стіни й мусив міцно триматися за сидіння стільця.

- Але послухайте мене, містере Волденгарвер,- озвався чоловік на колінах,- я вам скажу, де саме ви хибите у тлумаченні ролі. Мені байдуже, що твердять інші,- це я вам кажу. Ви робите помилку, коли виставляєте [257] ноги у профіль. Останній Гамлет, якого я одягав, теж допускався цієї помилки на репетиціях, доки я не порадив йому приліпити на гомілках по великій червоній облатці. А на останньому перегляді я пішов у залу, сер, сів у партері і щоразу, коли він ставав у профіль, гукав йому: «Не видно облаток!» І ось увечері його виконання було пре-симпатичне.

Містер Волденгарвер усміхнувся до мене, мовби кажучи: «Відданий челядник, хоч і з примхами», а тоді прорік уголос:

- Моє виконання для них занадто класичне й проникливе, але з часом вони зрозуміють, вони зрозуміють.

Ми з Гербертом одностайно притакнули:

- О так, вони, безперечно, зрозуміють.

- А ви помітили, джентльмени,- сказав містер Волденгарвер,- що один чоловік на гальорці намагався висміяти відправу… тобто, я хочу сказати, виставу?

У нас стало нахабства збрехати, наче ми й справді завважили цього чоловіка. А я ще додав:

- Та він був п'яний, не інакше.

- О ні, дорогий мій, ні, сер,- відповів містер Вопсл,- не п'яний. Той, хто підіслав його, не допустив би цього. Його наймач не дозволив би йому напитися.

- То ви знаєте, хто підіслав цього чоловіка?- поцікавився я.

Містер Вопсл дуже повільно заплющив очі, а потім так само повільно їх розплющив.

- Ви, мабуть, помітили, джентльмени,- сказав він,- того неука, заплішеного дурня з хрипучим голосом і злостивим обличчям, що, претендуючи на акторське амплуа (якщо дозволено буде мені сказати французьким словом), не так виконував, як вимучував роль Клавдія, короля Данії. Оце ж він і підіслав його. Така наша професія!

Не знаю, чи я більше шкодував би містера Вопсла, якби він піддався розпачеві, але мені й без того так було його шкода, що я скористався моментом, коли він, застібаючи підтяжки, обернувся спиною - тим самим випхавши нас за поріг,- і спитав у Герберта, чи не запросити нам мого земляка на вечерю? Г^рберт відповів, що це.було б гуманно. Отож я запросив його, і він, закутавшись до самих очей, подався з нами до Барнардово-го заїзду, де ми влаштували йому гостинний прийом і де він просидів до другої години ночі, упоєний своїми успіхами й планами на майбутнє. Щодо деталей, то я [258] забув,