Читати книгу - "Заручені"

Хазяїн і не запідозрював, що Ренцо ще здатний щось тямити, але, маючи великий досвід, він знав, що у людей в такому стані настрій швидко змінюється, тому вирішив скористатися з цього тимчасового просвітлення й зробив ще одну спробу.

— Любий синку,— мовив він з лагідністю в голосі,— таж я зробив це зовсім не через бажання потурбувати вас чи то розвідати про ваші справи. Що вдієш? Закон! Адже й нам доводиться дотримуватись його, інакше нас перших притягнуть до відповідальності. Краще вже зробити по-їхньому... Та й про що, зрештою, йдеться? Пхе, велике діло — сказати два слова! Не для них, а щоб зробити мені задоволення,— ну ж бо, в чотири ока, між собою залагодимо всі наші справи: скажіть мені ваше ім'я, а потім — ідіть собі спати із спокійним серцем.

— У-у, негідник! — закричав Ренцо.— Шахрай! Ти знов чіпляєшся до мене з оцією мерзенною вимогою — ім'я, прізвище, робота?

— Тихше ти, дурню, йди спати,— спробував втихомирити його хазяїн.

Та Ренцо вів далі, підвищивши голос:

— Все зрозуміло, ти й вони — одна братія. Постривай же, постривай, я тобі покажу.

І, повернувшись у бік сходів, загорлав:

— Друзі, хазяїн також із...

— Та то ж я пожартував,— закричав хазяїн просто в обличчя Ренцо, штовхаючи його до ліжка,— чуєш, пожартував. Хіба ти не розумієш, що я сказав це жартома?

— А-а, жартома! Ось тепер ти заговорив правильно. Ну, якщо ти сказав жартома... Справді, усе це — жарти.

І він упав ниць на постіль.

— Ану, роздягайтесь, та мерщій! — сказав хазяїн, долучаючи до поради й допомогу. Коли Ренцо стяг із себе куртку (а це тільки й було потрібно), хазяїн швидко схопив її й заходився нишпорити по кишенях, чи немає там грошей. Знайшовши їх і розміркувавши, що його гостеві завтра доведеться, чого доброго, зводити рахунки не з ним, а зовсім з іншими людьми, і що ця готівка, напевно, потрапить у такі руки, звідки хазяїнові шинку навряд чи вдасться забрати її, він вирішив залагодити бодай цю справу.

— Адже ви хороший хлопець, благородна людина, чи не так? — сказав він.

— Хороший хлопець і благородна людина,— відповів Ренцо. Його пальці марно змагалися з ґудзиками одежі, якої він ніяк не міг зняти.

— То ось що,— сказав хазяїн,— ви б оце зараз, не зволікаючи, й сплатили за своїм невеличким рахуночком, а то мені завтра доведеться вийти з дому в справах...

— Правильно,— сказав Ренцо,— хоч я й хитренький, проте людина благородна... Тільки ж гроші... де їх тепер шукати?

— Та ось вони,— відповів хазяїн і, вдавшися до свого великого досвіду, терпіння й спритності, домігся-таки свого — підрахував усе й примусив Ренцо заплатити.

— Допоможи мені лишень, бо я ніяк не можу роздягтися,— сказав Ренцо,— я, бач, також розумію, що мені страшенно хочеться спати.

Хазяїн допоміг юнакові і, крім того, вкрив його ковдрою, грубувато побажавши на добраніч; але той уже щосили хропів. Спонуканий своєрідною цікавістю, котра часом змушує нас розглядати неприємну нам річ так само уважно, як і річ улюблену, і котра, очевидно, є не що інше, як бажання дізнатися, що ж це так нас хвилює, хазяїн на хвильку затримався й став розглядати надокучливого гостя, піднявши свічку й випроставши руку так, щоб світло падало просто на обличчя Ренцо,— таким чином, він прибрав постави, в якій звичайно малюють Псіхею, що крадькома споглядає риси невідомого чоловіка[95]. «Осел! — по-думки звернувся хазяїн до сплячого бідолахи.— Сам лізеш у зашморг! Завтра ти мені, мабуть, розкажеш про свої враження. Невігласи! Вештаються по світу, не відаючи, що й до чого, тільки вплутуючи в халепи себе та інших».

Подумавши це й пробурчавши ще щось, хазяїн забрав свічку, вийшов з кімнати й замкнув двері на ключ. З площадки сходів він погукав дружину, сказав їй, щоб вона залишила дітей на дівчинку-служницю, а сама йшла на кухню підмінити його.

— Мені треба вийти в одній справі. Звалився той чортів селюк на мою бідну голову,— докинув він і коротко розповів дружині про прикрий випадок, сказавши наприкінці: — В такий триклятий день потрібне око та ще й яке око, а надто — розважливість. У нас там внизу ціла ватага всякого наброду, всі понапивалися й взагалі люблять непристойності — чого тільки не наговорять! Досить одному з них зопалу...

— Таж і я не дитина і знаю, що мені робити. Досі, здається, не можна сказати, щоб...

— Ну гаразд, гаразд! Та дивись, щоб платили. А щодо їхньої балаканини про завідувача продовольством, про губернатора, про Феррера, декуріонів, кавалерів, Іспанію, Францію й такі інші дурниці,— вдавай, що нічого не чуєш! Досить тільки заперечити, і тобі відразу буде кепсько, а станеш підтакувати,— кепсько буде потім. Сама знаєш: інколи той, хто найбільше кричить... Ну, годі! Тільки-но починається така розмова, повертай голову й голосно кажи: «Іду!» — наче тебе покликали з другого кінця кімнати; я ж постараюсь повернутися якнайшвидше.

Давши ці настанови, він зійшов разом із жінкою вниз на кухню, мимохідь оглядаючи все довкола,— чи не сталось, бува, чого нового,— зняв з кілочка капелюх та плащ, узяв у кутку ціпок, багатозначно глянув на дружину, підтверджуючи вже дані розпорядження, й вийшов. Ідучи вулицею, він знов ухопив ниточку міркувань, початих біля постелі бідолахи Ренцо, й розвивав їх:

«От упертий горець! (Бо ж хоч хай як старався Ренцо приховати своє походження, воно мимоволі виявлялося в усьому його вигляді, у вимові, у вчинках). Така днина, як сьогодні... з моєю спритністю й кмітливістю все скінчилося б гаразд; і треба ж було з'явитися тобі надвечір і відразу зіпсувати мені всю справу. Хіба мало шинків у Мілані, а тебе принесла лиха година саме до мене! Був би ти сам, я б на цей вечір, та й на всі інші, закрив би очі, а зранку навчив би тебе розуму. Так ні ж бо, синьйоре! З'явився ти на мою голову, та ще, задля надійності, в товаристві нишпорки».

На кожному кроці хазяїнові зустрічалися гультяї — то парами, то гуртами — і шепотілися між собою. Звертаючись отак подумки до Ренцо, хазяїн побачив патруль, який наближався. Відступившись, щоб дати солдатам дорогу, він подивився на них краєчком ока й думав далі: «Ось вони — батоги для дурнів! А ти, осле такий, побачивши, як гурток людей ходить і галасує, відразу вирішив, що все