Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 93
Перейти на сторінку:
ми розсталися такими, які ми тут. А тепер візьми ці гроші, що в мене залишились. Там вони мені не потрібні.

— Мені вони теж не потрібні, Я заробляю достатньо.

— А там їх немає на що витрачати. Візьми і купи собі сукню. Непотрібну, безглузду, гарну сукню до твого невеличкого золотистого беретика.

— Я тобі надсилатиму на них посилки.

— Не треба. На фронті їжі більше, ніж у вас тут. Краще купи собі сукню. Я багато чого зрозумів, коли ти купляла беретик. Обіцяй, що купиш сукню. Зовсім непотрібну, непрактичну. Чи, може, цих грошей мало?

— Вистачить. Навіть на туфлі.

— Чудово. Купи собі золотисті туфлі.

— Гаразд, — сказала Елізабет. — Золотисті туфлі на високих каблуках, легенькі, мов пір’їни. Я в них вибіжу тобі назустріч, коли ти повернешся.

Гребер дістав із ранця потемнілу іконку, яку хотів подарувати матері.

— Цю річ я знайшов у Росії. Візьми.

— Ні, Ернсте. Віддай її комусь іншому. Або візьми з собою. Це надто… назавжди. Залиш у себе.

Гребер поглянув на іконку.

— Я знайшов її в зруйнованому будинку, — сказав він. — Мабуть, вона не принесла б щастя. Я про це не думав.

Він знову сховав іконку. На золотому тлі був зображений святий Миколай, оточений сонмом ангелів.

— Якщо хочеш, я можу віднести її в церкву, — сказала Елізабет. — В ту, де ми з тобою ночували. В церкву святої Катаріни.

«В ту, де ми з тобою ночували, — подумки повторив Гребер. — Вчора це ще була реальність, сьогодні все відійшло в далеке минуле».

— Вони її не візьмуть, — сказав він. — Інша релігія. Намісники бога на землі не дуже терпимі.

Потім він подумав, що можна було б покласти іконку разом з прахом Крузе в могилу члена капітула Блюмера. Але й це, певно, було б святотатство.

Гребер не озирався. Він ішов і не повільно, і не швидко. Ранець був важкий, а вулиця дуже довга. Повертаючи за ріг, він повертав не лише за цей ріг. Якусь мить він відчував запах волосся Елізабет, потім його перебив запах давніх згарищ, надвечірньої задухи, солодкуватий дух гнилі та розкладу, який тепер, коли потеплішало, йшов із руїн. (

Він перебрався через насип. Один бік липової^алеї був чорний від обгорілих дерев, другий зелений. Засмічена річка ліниво повзла по щебеню, соломі, мішках, залишках перил та ліжок. «Якби зараз почався наліт, — подумав Гребер, — мені довелося б спуститися в бомбосховище, і це був би привід запізнитись на поїзд. Що сказала б Елізабет, якби я раптом з’явився перед нею?» Він замислився. Хто знає? Але все добре, що було досі, мабуть, обернулося б у біль. Як на вокзалі, коли поїзд відходить із запізненням і треба ще півгодини чекати, видавлюючи з себе слова, а час тягнеться неймовірно повільно. Та й що б він виграв? Адже під час нальотів поїзди не відходять, і йому довелося б знову поспішати, щоб устигнути на свій.

Він вийшов до Брамшерштрасе. Звідси він після приїзду вирушив у місто. Автобус, який привіз його тоді, уже стояв і чекав. Гребер увійшов у нього. Через десять хвилин автобус рушив. Вокзал знов перенесли в інше місце. Його вкрили гофрованим залізом і замаскували. З одного боку було напнуте сіре полотно, а поруч, також для маскування, стояли штучні дерева і сарай, з якого виглядала дерев’яна корова. На лузі паслося двоє старих коней.

Ешелон уже стояв біля перому. На багатьох вагонах виднілися написи: «Тільки для військових». Патруль перевіряв документи. Ніхто не зауважив, що Гребер на день запізнюється. Він зайшов до вагона і сів біля вікна. Згодом увійшло ще троє: унтер-офіцер, єфрейтор зі шрамом і артилерист, який зразу ж почав їсти. На перон викотили польову кухню. З’явилися сестри милосердя, дві молоденькі й одна старша, з металевою свастикою замість брошки.

— Дають каву, — сказав унтер-офіцер. — Погляньте!

— Це не для нас, — відповів єфрейтор. — Це для команди новобранців, що їдуть уперше. Я вже питав. Буде ще й промова. Для нас цього вже не влаштовують.

Привели групу біженців. їх перерахували і вишикували в дві шеренги. Вони стояли з коробками й валізами і не відводили очей від котла з кавою. Десь узялося кілька офіцерів-есесівців у франтівських чоботях і галіфе. Вони почали прогулюватись, мов лелеки, вздовж перону. В купе зайшли ще три відпускники. Один відчинив вікно і виглянув. На пероні стояла його дружина з дитиною. Гребер подивився на дитину, потім на жінку. У неї була зморшкувата шия, підпухлі повіки, худі, обвислі груди; її вилиняла літня сукня була вся в голубих вітряках. Гре-беру здавалося, що тепер він бачить усе значно виразніше, ніж раніше, — і світло, і все інше.

— Ну, прощавай, Генріху, — мовила жінка.

— На все добре, Маріє. Вітай усіх.

— Гаразд.

Вони дивилися одне на одного і мовчали. Кілька чоловік з музичними інструментами вишикувалося посеред перону.

— Благородно, — сказав єфрейтор. — Свіже гарматне м’ясо відсилають під музику. А я думав, що це вже давно скасували.

— Могли б дати трохи кави і нам, — зауважив унтер-офіцер. — Зрештою, ми старі вояки і теж їдемо туди ж!

— Почекай до вечора. Тоді й ти одержиш її замість супу.

Почулися карбовані кроки і слова команди. Підійшли новобранці. Майже всі вони були зовсім молоді. Серед них виділялося кілька старших і міцніших, — очевидно, з штурмовиків або есесівців.

— Не багатьом з них треба голитися, — кинув єфрейтор. — Ви тільки подивіться на цю зелень! Діти! І на них доведеться покладатися на фронті.

Новобранці шикувалися. Унтер-офіцери горлали. Потім настала тиша. Хтось виголошував промову.

— Зачини вікно, — сказав єфрейтор чоловікові, дружина якого стояла біля вікна.

Той нічого не відповів. Промовець торохтів далі, немовби голосові зв’язки у нього були металічні. Гребер відхилився на спинку і заплющив очі. Генріх все ще стояв біля вікна. Він просто не почув, що сказав єфрейтор. Збентежений, очамрілий і смутний, дивився він на свою Марію. А Марія дивилася на нього.

«Добре, що тут немає Елізабет», — подумав Гребер.

Нарешті голос замовк. Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес», а потім пісню «Хорст Вессель». Обидві речі вони грали швидко, по одній строфі з кожної. В купе ніхто навіть не поворухнувся. Єфрейтор колупався в носі й байдуже розглядав результати своїх розкопок.

Новобранці зайшли у вагони. Котел з кавою повезли за ними. Через якийсь час він з’явився вже порожній.

— От б… — вилаявся унтер-офіцер. — А старі вояки нехай здихають від спраги.

Артилерист у кутку на мить перестав жувати.

— Що? — перепитав він.

— Я сказав б… Що ти там наминаєш? Телятину?

Артилерист знову вп’явся зубами в бутерброд.

— Свинину, — відповів згодом.

— Свинину… — Унтер-офіцер

1 ... 82 83 84 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати"