Читати книгу - "Сонячна машина"

Чорний вихор iз червоним полум'ям угорi миготить у щiлииi дверей, то в один, то в другий — велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини заиадта чулiсть, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж iще не знає, що чекає її завтра!

Фрiц одходить од дверей салону, як од катафалка.

* * *

Принцеса Елiза довго стоїть бiля вiкна й дивиться в сад. Там в оксамитнiй, шелесливiй тьмi сумирно й затишно лежить на кудлатому каштанi сяйво свiтла з лабораторiї. Далеко над мiстом розгорнулося велетенське вiяло вечiрнiх вогнiв, i на тлi його вищербленими зубами огризнулися контури башт i велетенських будiвель. Там вовтузиться в пiтьмi земної ночi мiльйонова маса цементу для великих будiвель.

Князiвна Елiза рвучко вiдривається вiд вiкна й рiшучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечi чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад.

Сухо й шершаво порипує пiд поважною твердою ходою жорства алеї. Сад принишк i чуйно слухає самотнiй шершавий рип.

Перед дверима лабораторiї принцеса на мить зупиняється й розкриває манто, щоб не перешкоджало набрати якомога бiльше повiтря е груди. Потiм помалу озирається, уважно вдивляється пiд сяйво свiтла з лабораторiї в застиглу темноту кущiв i чiтко, твердо стукає в дверi. Глухе нерiвне тупотiння крокiв, рип дверей, пасмо свiтла просто в очi.

— Ваша свiтлосте?!

Доктор Рудольф аж поступається назад.

Пiдвiвши голову догори, примруживши очi, притримуючи на грудях перехрещенi кiнцi манто, рiвно й iпомалу входить принцеса до лабораторiї. Вона не помiчає нi розгубленостi, нi страху радостi, нi блискiв непокою доктора Рудольфа.

— Щiльно зачинiть дверi. Замкнiть на ключ. Позашморгуйте портьєри на вiкнi.

Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу бiля дверей принцесу, зачиняє дверi, зашморгує важкi зеленi портьєри. Непевна, несмiла радiсть нишкне в його лицi, а в очах росте непокiй i чекання. Може, її свiтлiсть зволять сiсти?

Нi, її свiтлiсть сiдати не хочуть. Очi ще бiльше мружаться. десь далеко-далеко внизу ледве мрiє крихiтна лабораторiя з манюсiнькою кузочкою в нiй, яка так несмiло, так тривожно пригладжує розчепiреними пальцями вогке вiд поту волосся. Овал матова чистого, рiвно-бiлого лиця сухий, кiстяний. Чiтко виписанi уста, що недавно ще так зворушливо були розкритi дитячою увагою, стисненi погiрдливою жорстокiстю.

— Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важнiй справi. Справа торкається вас.

Дякувагтиза уважнiсть ii свiтлостi, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тiльки злегка вклоняється.

— Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повиннi дати менi слово, що нiколи нi одна душа не знатиме нiчого нi про цей мiй вiзит до вас, нi про одне слово з нашої розмови.

Доктор Рудольф, розумiється, дає слово, боже мiй, звичайно, вiн дає, вiн готов…

— Друге: ви повиннi дати менi слово, що що б ви не дiзналися вiд мене, ви не вийдете з цiєї лабораторiї до того часу, поки я вам дозволю.

Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розумiється, вiн готов дати й це слово, але йому хотiлось би наперед…

— Нiчого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нiчого не знатимете.

— Добре. В такому разi я даю слово.

— Але пам'ятайте що б ви не дiзнались, це не може зла мати вашою слова.

— Я пам'ятаю й дотримаю свого слова.

Принцеса Елиа на коротесеньку, непомiтну мить закриває примруженi очi. Яка суха, жорстка, мертва непорушнiсть постарiлого, недитячого лиця!

— Пане докторе, вашому життю загрожує велика небезпека.

Пан доктор непорозумiлими широкими очима хлопчика, якому сказано, що вiн пограбував потяг, вражено, неймовiрно дивиться на холодно-мармурове лице.

— Моному життю — небезпека?!

Кому потрiбне його малесеньке, самотнє, безневинне життя?! Кому воно що завадило?!

— Так, вашому життю. I великi страждання. Страшнi страждання.

Доктор Рудольф шукає хоч крихiтну тiнь жарту, мiстифiкацiї в чудних словах, у чудному обличчi.

— Вiд кого? За вiщо?!

— Цього я вам не можу сказати. Ви мусите менi повiрити так. Але ви можете уникнути цiєї небезпеки пiд одною умовою.

Принцеса Елiза замовкає, тiснiше схрещує на грудях кiнцi чорного мережива н зневажливо мружить очi на доктора Рудольфа.

Добре, доктор Рудольф готов i на цю умову.

— Але попереджаю: умова буде досить важка для вас. У онах, власне, прийнято нi з чого дуже не дивуватись.

I доктор Рудольф старається не дивуватись. Вiн хотiв би тiльки сiсти, бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гостi й переступати з одної ноги на другу.

— Умова така: ви повиннi вiдмовитись од вашої Сонячної машини. Так, пане докторе, вiд Сонячної машини. Повиннi знищити ваш винахiд i дати обiцянку нiкому нi слова про нього не говорити. Повиннi дати — прошу слухати мене уважно! — повиннi дати обiцяння нiколи не займатися цiєю машиною. Пiд цiєю умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих страждань. Чекайте! Але вам будуть данi всi можливостi займатися вашою наукою в iнших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами грошей. Вам можуть побудувати якi хочете палаци лабораторiї; всi засоби культури, розкошiв, науки — все до ваших послуг.

Доктор Рудольф, смiючись, обома руками весело зачiсує волосся назад: ну, розумiється, це мiстифiкацiя, це — досить майстерно зiграний жарт її свiтлостi або хитра перевiрка його вiдданостi Сонячнiй машинi.

— Ваша свiтлосте, а жаль, я далi не можу пiдтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але менi дуже радiсно, що…

— Пане докторе! Для жартiв iз вами могли б знайтися iншi особи i той факт, що я прийшла сюди, вночi, сама до вас, здається, повинен би досить переконати вас про серйознiсть моїх слiв. Коли автомобiль має переїхати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожує страшна смерть, пане докторе!!

Матово-бiле непорушне лице раптом бризкає в нього таким чудним гнiвом, ненавистю, що доктор Рудольф чує, як вiн увесь холодно блiдне. I вже нема нiякого жарту, нiякої мiстифiкацiї, все правда, незрозумiла, страшна, кошмарна правда.

— Я нiчого не розумiю, ваша свiтлосте. Але я не смiю не вiрити вам. Цебто я вiрю вже. I коли це правда, то… Вибачте, ваша свiтлосте, я так здивований, що…

Доктор Рудольф розводить руками й криво посмiхається тонесенькими волосинками.

— Значить, я повинен одмовитись од Сонячної машини?! Червона голова мовчки заплющує