Читати книгу - "Похорон богів"

Актутруян заходився довго й широко розповідати, хто він сам і хто його товариші, яка їхня мета і яких правил дотримують.

— А ти не тягни! — озвався найдальший від нього вікінг. — Кажи коротко.

— Ну, добре, я скажу коротко, — неохоче згодився Актутруян. — Київ — наш город. Ми його захопили, й він наш. Ти не платиш нам з минулого літа, а й торік заплатив далеко не все. Ми тут уже прикинули й знаємо, скільки в Києві людей. Маєш сплатити нам по дві гривних з киянина.

Запала тиша, й Доброчин спитав:

— А чи не буде забагато?

Актутруян ураз відповів:

— Не буде. Кияни мають срібло, а Київ — наш город, ми його взяли.

— Мабуть, все-таки забагато, — поважним, заклопотаним голосом проказав Доброчин.

— Вельми дешево цінуєш кров наших вікінгів! — гукнув через стіл Актутруян.

— А скільки ж вони пролляли тут крові? — несподівано вибухнув Доброчин. — Зо п'ять крапель буде? Ти тоді бачив свою кров, коли наколював ногу колючкою. Або коли в безділлі розквашували один одному носи. Від самого Новагорода жоден варяг не пролляв ані краплі крові. Скажи їм і ти, ярле Сігурде!

Сігурд потуплено мовчав, лише по сих словах безпорадно розвів руками, мовби уникаючи брати чийсь бік. Це збадьорило трохи приголомшених вікінгів, і їхній ватаг похмурим голосом проказав:

— Якщо не заплатиш по дві гривних з киянина, потім ні на кого не кивай: заберемо Київ у свої руки. Маєш сказати отут, при всіх. Інакше ми вирішили тебе не випускати, а наші вікінги схопляться на перший мій знак...

Доброчин підняв руку:

— Не поспішай, Актутруяне, я ще не все сказав. Ідучи до цього двору, я завбачав, чого не слід і чого слід сподіватися. Ти речеш, вікінги лише чекають твого знаку? А моїй дружині й воям не потрібен знак. Я звелів замкнути в княжому дворі майже всіх вікінгів. Про всяк випадок звелів. — Ярли за столом приголомшено слухали. — Чого ж мовчите? Ну, та це моє перше слово, а по-друге, я скажу так: не будемо сваритися. Просите по дві гривних з голови? — Доброчин зумисне вжив оте «просите» — це мусило принизити їх у власних очах. — Дам вам по дві гривних з кожного киянина! Але таку гору так швидко не збереш, доведеться пождати зо два тижні.

Доброчин глянув на Актутруяна через стіл. Якби він сказав про ці два тижні спочатку, ярли могли б скрутити його по руках і по ногах, бо й у Сігурда був такий настрій, Доброчин збагнув це аж тут. В усякому разі, Сігурд не схотів би остаточно пересваритися зі своїми. Але тепер Актутруян мовчав, мовчали й інші ярли, й це свідчило про те, що вони згодні й навіть задоволені, бо коли Доброчин замкнув їхній полк у княжому дворі, можна було сподіватися на найгірше.

Але Доброчин іще, напевно, не все сказав. Не зводячи ока з Сігурда, який байдуже дививсь на ближнє вікно, він промовив:

— А третє моє слово до вас буде таке. Печенізький хан Ільдея перейшов Рось і толочить наші ниви по цей бік Борчеська. Ярли й вікінги повинні турнути хана за Рось.

По хвилі Актутруян вигукнув:

— Ми підемо на орду, але якщо з нами підуть і твоя дружина та вої.

— Чому це так?

— Бо якщо ми вийдемо з Києва, — пояснив Актутруян, — ви зачините ворота й більше нас не впустите.

Доброчин почав ходити між дверима та найближчим вікном, поки ярли схвально кивали до Актутруяна. Після довгих роздумів квязь відповів:

— Хай буде так, як ви хочете.

Уже в городі Сігурд запитав:

— А якби Актутруян послав когось перевірити, чи вікінги й справді зачинені в княжому дворі?

— Було б трохи сутужніше, — відмовив Доброчин.

— Трохи?

Доброчин кивнув:

— Бо я перед цим звелів Жданові Будимировичу пильнувати.

Все закінчилося саме так, як і хотілось Доброчинові. Він навіть не сподівався на таке легке розв'язання котори.

А все подальше залежало від Ждана.

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В СІМНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Грекиня Марія, колишня Ярополкова жона, а тепер третя жона великого князя київського Володимира, займала в старому гаремному хоромі половину світлиць. На другій половині сиділа друга жона Рогніда. А ще напровесні минулого року Марії належав увесь хором.

Відтоді в княжому дворі сталися великі зміни.

Іноді Марію обсідали сумні думки: що б вона вдіяла, якби Володимир вирішив привезти сюди й свою першу жону — чехиню Людмилу? Їй навіть з Рогнідою не було життя.

Великий князь рідко заходив на її половину, та й то здебільшого не сам, а найчастіше з вуєм Доброчином. А на ніч залишався в другої жони.

Найдужче страждала Марія вечорами, коли в усіх її чотирьох світлицях та одрині запалювали свічки, а по кутках оживали тіні. Марія з дитинства боялась темних кутків, а з роками ця боязнь не поменшала. В тому був винний Ярополк. Іноді він розповідав їй вечорами про своїх предків, цілком певний того, що душі померлих лишаються в своєму домі. Ця певність потроху передалась і їй, хоча Марія з народження була християнка.

Й не тільки це завдавало Марії вечорами страждань. Їй минало двадцять четверте літо, але в ній пізно прокинулася жона. Святослав привіз її до Києва ще дівчинкою й подарував старшому синові, коли їм з Ярополком і по тринадцять не було.

Та коли в Марії врешті-таки прокинулася жінка, це стало для неї неабияким відкриттям. Навіть приголомшило молоду княгиню. Раніше вона не вірила у всі оті захоплені потаємні жіночі балачки, слухала й не вірила, нібито людині дано такий жагучий і невситимий вогонь. Досі Марія просто терпіла Ярополка, звикнувши до нього з дитячих літ, а тепер закохалася всіма силами своєї душі й палкого полудневого серця.

А потім вона вперше понесла в собі плід. Це було для Марії не меншою несподіванкою, й вона замкнулася в собі. Не враз наважилась порадувати Ярополка, а коли врешті розповіла йому, була вражена