Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

З плаваючими курсами обміну уряди вже не зобов’язані підтримувати певну вартість своєї валюти, як це було при золотому стандарті. Першим недоліком цієї системи є те, що флуктуації валюти створюють додатковий шар невизначеності для фірм, які займаються міжнародним бізнесом. Ford може мати величезні прибутки лише в Європі, втрачаючи гроші на міжнародних ринках обміну, намагаючись ввезти євро до себе додому. На нинішній час летючість курсу обміну виявилася недоліком для плаваючих ставок, хоча й нефатальним. Міжнародні компанії можуть використовувати фінансові ринки, щоб захиститися від своїх валютних ризиків. Наприклад, американська фірма, що веде бізнес у Європі, може укласти ф’ючерсний контракт, що фіксує певний курс обміну євро-долар на встановлену в майбутньому дату, так само, як авіакомпанія Southwest Airlines може зафіксувати майбутні ціни на пальне або Starbucks може використати ф’ючерсний ринок для захисту від несподіваної зміни цін на кавові зерна.

Фіксовані курси обміну (або межі коливань курсу валюти). Фіксовані, чи «прив’язані», курси обміну дуже схожі на золотий стандарт, за винятком того, що тут немає золота. (Це може здаватися проблемою, і часто є нею.) Країни зобов’язуються утримувати свої курси обміну на певному, заздалегідь визначеному, рівні з групою інших країн, як, наприклад, держави в Європі. Відповідні валюти вільно торгуються на ринках, однак кожний уряд-учасник погоджується впроваджувати політику, що утримуватиме торгівлю їхньою валютою в заздалегідь визначеному діапазоні. Європейський механізм курсів обміну, описаний на початку цього розділу, був якраз такою системою.

Головна проблема з «прив’язкою» в тому, що країнам не можна пов­ністю довіряти у їхній відданості захисту своєї валюти. Коли валюта починає видаватися слабкою, як це було з фунтом стерлінгів, накидаються спекулянти, сподіваючись заробити мільйони (чи мільярди), якщо валюта знеціниться. Звичайно, коли спекулянти (й інші, стурбовані девальвацією) активно продають місцеву валюту — як це робив Сорос, — тоді девальвація стає все ймовірнішою.

Позичання сильної репутації у когось іншого. Наприкінці 1990 року інфляція в Аргентині була понад 1000 % річних, що не здивувало нікого, хто знав історію гіперінфляції цієї країни. Чи хотіли б ви мати таку валюту? Аргентина тривалий час була поганим хлопчиком щодо інфляції у світі, — монетарний еквівалент того, хто тричі не приходить у визначені терміни, а потім намагається наобіцяти, що на четвертий раз усе буде інакше. Краще не було б, і всі це знали. Тож коли Аргентина нарешті серйозно взялася за боротьбу з інфляцією, центральний банк мав би зробити щось радикальне. По суті, вона найняла Сполучені Штати як компаньйона. 1991 року Аргентина проголосила, що припиняє контроль над власною монетарною політикою. Більше не друкуватимуться гроші. Замість того уряд створив валютну раду з прямим управлінням, аби гарантувати, що надалі кожне аргентинське песо буде коштувати один американський долар. Для того, щоб зробити це можливим (і гідним довіри у світі), валютна рада мала гарантувати, що кожне песо в обігу буде підкріплене одним доларом США, що зберігатиметься в резерві. Таким чином валютній раді дозволено випускати нові песо лише у випадку, коли вона матиме в резерві достатньо доларів для їхнього підкріплення. Більше того, кожне аргентинське песо має конвертуватися при попиті на долари США. Фактично Аргентина створила золотий стандарт, у якому долар США заміняє золото.

Деякий час це працювало. Інфляція скоротилася до двозначних чисел, а потім і до однозначних. На жаль, витрати були величезними. Пам’ятаєте всі ті чудові дії, до яких міг вдатися голова ФРС, щоб відрегулювати економіку? Аргентинський уряд не зміг виконати жодної з тих дій: він відмовився від контролю за постачанням грошей заради боротьби з інфляцією. Також Аргентина не забезпечила жодного незалежного контролю за своїм курсом обміну: песо було фіксоване відносно долара. Якщо долар був сильним, песо було сильним. Якщо долар слабшав, і песо слабшало.

Цей брак контролю за постачанням грошей і курсом обміну врешті-решт обійшовся дорогою ціною. Починаючи з кінця 1990-х років економіка Аргентини сповзла у глибоку рецесію, і владні структури не мали звичайних інструментів для боротьби з нею. Погіршувало ситуацію те, що долар США був сильним завдяки економічному буму в Америці, і це робило сильним аргентинське песо. Це карало аргентинських експортерів і додавало загроз економіці. На противагу цьому бразильська валюта — реал — утратила понад 50 % з 1999 до кінця 2001 року. Для решти світу Бразилія влаштувала гігантський розпродаж за півціни, й Аргентині залишалося лише стояти і спостерігати. Оскільки економіка Аргентини ледве животіла, економісти заговорили про розумність дій валютної ради. Прихильники доводили, що це було важливе джерело макроекономічної стабільності, а скептики казали, що вона принесла більше шкоди, ніж користі. 1995 року Моріс Обстфельд і Кеннет Роґофф, економісти з Каліфорнійського університету в Берклі й Принстона, відповідно, опублікували статтю, яка застерігала, що більшість спроб утримувати фіксований курс обміну, як це робила валютна рада Аргентини, радше приведе до краху[231].

Час підтвердив правоту скептиків. У грудні 2001 року багатостраждальна економіка Аргентини впала остаточно. Вуличні протести переросли в насилля, президент пішов з посади, а уряд оголосив, що більше не може повертати свої борги, що призвело до найбільшого суверенного дефолту в історії. (Цікаво, що Кен Роґофф на той час пішов із Принстонського університету в Міжнародний валютний фонд, де як головний економіст мусив мати справу з економічною катастрофою, про яку попереджав за кілька років до того.) Уряд Аргентини розпустив свою валютну раду і припинив гарантований обмін один на один свого песо на долар. Песо негайно втратило близько 30 % вартості відносно долара.

Гроші-забавки. Деякі валюти взагалі не мають міжнародної вартості. 1986 року я перетнув Берлінський мур, щоб потрапити у Східний Берлін, за Залізну завісу. Коли ми переходили у Східну Німеччину в «Контрольному пункті Чарлі», нас змусили поміняти певну суму «твердої валюти» (долари чи західнонімецькі марки) на певну суму східнонімецьких марок. Як визначався курс обміну? Хочете — вірте, хочете — ні. Східнонімецька марка була «м’якою» валютою, тобто не продавалася ніде за межами комуністичного світу, а отже, не мала жодної купівельної спроможності деінде. Курс обміну був більш-менш довільний, хоча я твердо переконаний, що купівельна спроможність того, що ми отримали, була значно меншою, ніж купівельна спроможність того, що віддали. Фактично нам навіть не дозволили взяти з собою східнонімецькі гроші, коли ми від’їжджали звідти. Замість цього східнонімецькі прикордонники забрали те, що в нас залишилося, і «поклали на рахунок» (саме так вони і сказали) для нашого наступного візиту. Десь у нині об’єднаній