Читати книгу - "Темні уми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Прокидайся, прокидайся, прокидайся! — прошипіла я, намагаючись звести його на ноги, поки він лаявся та лютував, як дідько. — Коли вони сказали тобі ЕДО, то чи додали щось іще?
— Зелена, якщо завтра я ще буду здатен ходити, то допоможи мені Боже…
— Послухай-но! — прошипіла я. — Чи вони казали щось про налаштування чи вибір?
Він зміряв мене жовчним поглядом:
— Усе, що вони сказали, — пошукати ЕДО.
— Пошукати? — перепитала я. — Саме так і сказали?
— Так, — роздратовано відповів він. — А що?
— Я помилялась раніше, — мовила я. — Гадаю, числа не мають стосунку до телефонного номера. Ми раніше мали рацію. Остання — то не літера, то нуль. П’ять сорок. Це якась радіостанція.
— І як до дідька ти до цього докумекала?
Ох. Найскладніше завдання. Яким чином пояснити, що я їх спершу обманула, а потім підгледіла відповідь, і що мені забракло клепки, щоби самій здогадатися.
— Я намагалась пригадати, для чого ще використовують цифри, коли мені спало на гадку, як Ґреґ і решта розмовляли, що треба тут знайти радіо. Я би мала про це сказати вам, хлопці, раніше, але я й думати забула про це дотепер.
— О Боже, — Чабс потряс головою, оскільки був, м’яко кажучи, приголомшений. — Аж не віриться. Нам так не щастило впродовж усієї цієї подорожі, що я вже гадав, що радше трупи принаймні двох із нас спочиватимуть у якійсь канаві, ніж ми розгадаємо цю загадку.
— Нам потрібне радіо, — сказала я. — Гадаю, я маю рацію, але якщо ні… треба спершу перевірити, а вже потім розповідати решті.
— Бетті?
— Ні! — Я не збиралася залишати намет без нагляду, навіть на п’ятнадцять хвилин. — Здається, у кінці зали я бачила радіо — піду візьму.
Коли я бігла, інтер’єр магазину пролітав навколо мене темними смугами і тьмавими кольорами, але я не боялась того, що там могло чатувати на мене, не зараз. Я ж не вигадала те радіо. Воно стояло за купою непотребу та ковдр, які наскладали Лаям із другом, коли минулого разу тут ховалися.
Коли я повернулась, Чабс крокував туди-сюди перед стелажем. Поставивши радіо на рівні очей на полицю, я взялася крутити коліщатка, шукаючи те, яким радіо вмикається.
Мабуть, я все-таки його увімкнула, одночасно підкрутивши звук на повну гучність, тож нам добряче заклав вуха шум радіоперешкод. Радіо було стареньке — доволі пошкоджений сріблястий ящичок, — але воно працювало. У динаміках один голос перескакував на інший, перемежовучись із рекламою та навіть кількома старими піснями, які я впізнала.
— Це, мабуть, АМ, — мовив Чабс, беручи радіо в руки. — FM-діапазон не сягає далі 108 чи щось таке. Ось…
Спочатку мені здалося, що Чабс якимось чином увімкнув неправильну станцію. Я ніколи не чула такого звуку, що проривався крізь динаміки, — пронизливий шум статики, що звучав так, наче у ванній розбилося щось скляне. Він не завдавав болю, як білий шум, але й приємним він також не був.
Але Чабс усе ще всміхався.
— Ти знаєш, що це таке? — запитав він, тішачись нагодою пояснити, коли я заперечливо похитала головою. — Ти чула, що бувають певні частоти і висота, яку тільки паранормальні діти здатні розчути?
Я схопилася рукою за полицю, щоби не зігнутися навпіл. Чула. Кейт розповідала трохи, коли пояснювала, що наглядачі у таборі додали до білого шуму певну частоту, щоби вирвати з корінням небезпечних дітей, які досі ховаються у чужих боксах.
— Справа не в тому, що решта неспроможна чути цей звук, а в тому, що їхній мозок передає звуки інакше, ніж наш, — і це справді дивовижна річ. У Каледонії проводили кілька тестів, щоби з’ясувати, чи існують висоти звуку, які деякі з кольорів не сприймають, а інші — можуть, і шум завжди був саме таким, коли ми не могли…
Щойно він вимовив ці слова, почулося ще одне різке клацання, і шум водномить зник, а натомість почувся приємний чоловічий шепіт: «…якщо ви це почули, отже, ви одні з нас. А якщо ви одні з нас, то можете нас знайти. Озеро Принц. Вірджинія».
Те ж саме повідомлення пролунало тричі, потім знову почулось клацання, відтак радіо перемкнулося на частоту, яку ми вже чули. Ми з Чабсом ще довго тільки мовчки дивилися одне на одного.
— О Боже! — сказав Чабс. — О Боже мій! — І потім ми повторили ці слова одноголосно, підстрибуючи вгору-вниз, розмахуючи руками, наче два безпросвітні дурні — так немовби ми ніколи в житті не хотіли щодня по кілька разів натовкти морди одне одному. Я обійняла його, сповнена страхів чи зніяковіння, обійняла нестримно, пройнята такою хвилею емоцій, що мої очі майже сповнилися слізьми.
— Я міг би і поцілувати тебе! — крикнув Чабс.
— Тільки не це! — видихнула я важко, відчуваючи, як його рука міцніше стиснула мене за ребра, ледве не ламаючи їх.
Чи то за своїм внутрішнім годинником, чи то через захоплене верещання Чабса, Лаям прокинувся першим. Я побачила краєчком ока,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні уми», після закриття браузера.