Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Тож яким Деблін і Рот побачили Львів у добу, що її Герман Гессе назвав «фейлетонною»? Поряд із відбитком, накладеним вимогами жанру, в Дебліна шкіцовість і колажність зумовлені джерелами, звідки черпав, тоді як Рот знає життя в Галичині не лише з позиції стороннього спостерігача. Йому немає потреби вдаватися до путівників й іншого туристичного реквізиту, що його перед поїздкою студіює Деблін, наводячи невеличкий перелік наприкінці своєї книжки. Поряд з довідниковою літературою і власною спостережливістю Альфред Деблін значною мірою опирається на те, що йому розповідають. Письменникові вистачає інтелігентности, аби не «привласнити» такі оповіді, а навпаки, скориставшись колажністю, зіткнути їх між собою — там, де кожна з них втрачає свою безапеляційність, народжується щось на кшталт істини. Польсько-український конфлікт, руйнівні наслідки світової війни, становище єврейської громади міста, український національний музей зі старослов’янською Біблією, гуцульськими килимами й виставкою сучасного малярства, кав’ярні, вулиці й пам’ятники — все це нотує Деблін, пересипаючи побачене і почуте історичними екскурсами (у Львові, на відміну від Варшави та інших польських міст, німецька тоді ще виконувала за потреби роль регіональної мови, уможливлюючи Деблінові пряме спілкування).

Жвавим західно-модерним середньовеликим містом здається Львів, діловитість і мир панують на його вулицях. Раптом я натрапляю на дивні речі. Місто перебуває в руках двох запеклих суперників. На задньому плані і в підспідді нуртують ворожість і насильство… Війна неприхована і таємна — гірша, ніж та, яку вела Ірландія проти Англії.

Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами.

В місті є українська преса… Я беру до рук газету, ціла шпальта порожня. Замість редакційної статті — біла пляма; цензура, як на війні. Порожня шпальта, зате яка красномовна. Вони симпатизують німецькості та Німеччині. Проте страшна, сліпа, тупа, звіряча ненависть проти поляків бризкає з багатьох. Мені здається, прості люди радше відчувають спокійну чужинність щодо поляків. Освічені мають відчуття пригніченої нації; намагаються прокинути національне почуття культурними заходами. Я не можу перевірити нічого з того, що мені оповідають.

Пригадую почуте у Варшаві від дуже тверезого, велемудрого польського політика. Поклавши руки на стіл, він похитав головою: «Існують буденні клопоти і промови в парламенті. Гульк — і вони вже прагнуть автономії й великих речей. Але на місці все по-іншому. Необхідно прокласти дороги, висушити болота». Й ось я «на місці». І чую те саме, що виголошують у парламенті. Хіба росіяни, сидячи у Варшаві і тримаючи поляків у кулаці, говорили інакше: «Необхідно прокласти залізницю, слід не дати полякам зруйнувати себе»? Окупація — ось воно: пригніченість, чужість у власній країні — ходячи вулицями, я гостро це відчуваю — найгірше, що може бути. Свобода — ось «найбуденніший клопіт»! Свобода — не політична фраза, вона реальна і необхідна, як повітря, без якого немає життя, вона потрібніша, ніж дороги і осушені болота. Уярмлені люди і ті, які так почуваються, є людьми, які вмирають, задихаються; їм не зарадять гарні дороги.

Під час львівського погрому замордували 70 євреїв, сплюндрували та спопелили чимало єврейських осель. Євреї не брали участі у з’ясовуванні стосунків, не втручалися в польсько-українські дебати. Вони припускають, що їм так чи інакше було б кепсько. Мені кажуть, вони утрималися. Якраз через це про них з обох боків, польського й українського, поширюють страшливі, сповнені ненависті і загроз небилиці. Перемігши, поляки тільки роздмухали цю ненависть. Війна ще в пам’яті, і що десятки разів робили війська з цивільним населенням, яке наважувалося мати симпатії, те вчинили поляки.

Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки — пануючи над містом, уважні, життєрадісні, господарі; євреї — багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва.

Відгукуючись на «Подорож Польщею» Дебліна, Рот публікує 31 січня 1926 р. у Frankfurter Zeitung рецензію «Деблін на Сході», сповнену похвали і критики. «Шаблони заступили світ розумному споглядачеві», — пише Рот і наводить опис польських жінок — на відміну від зацитованих, один із тих невдалих, «антропологічних» пасажів, у яких виявляється суперечливість та й певна недалекоглядність Дебліна:

Читач, і без того по самі вінця повний упереджень, читаючи книжку про Польщу, може подумати, буцім Деблін підтверджує те, що він, читач, давно вже знав. А я не бажаю, аби Дебліна плутали з іншим автором. Хочу, аби там, де Деблін змальовує кепсько облаштований готель або доволі-таки дотепно висловлюється про курорт Закопане, в читача не склалося враження, наче Деблін підспівує якому-небудь панові Майєру: вошивий Схід.

На відміну від Дебліна, Рот пише з думкою про читача, а медіум «газета» скорочує й увиразнює цю кореспонденцію:

Край має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю. Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто, як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні послуговується, характеризує не так змальовувану місцевість, як оригінальність, якої йому бракує.

Увесь «галицький триптих» спрямований проти такого бачення. «Цивілізаторську пиху» Рот демаскує щонайменше трьома шляхами: 1) прямим запереченням, як у наведеній цитаті, 2) заманюванням у пастку; 3) апологією розмаїття.