Читати книгу - "Риб’яча кров"

— У достроковому виході йому відмовили навесні.

— Ти не знаєш, що то значить, як буде новий президент?

Я, не розуміючи, дивилася на його обличчя, заросле щіткою вусів, і на п’яні очі.

— Буде амністія… — сказав він і обнадійливо поплескав мене по плечі. Я механічно кивнула головою, колії в тунелі загули, приїхав потяг, а з ним і подув холодного вітру, що вдарив мене по щоках і очах, ніби мітлою.

— Після кожного перевороту буває амністія, повір мені.

Я розмірковувала над цим усю дорогу, допоки ми не прийшли до воріт Шенбрунна. На той час уже всі хлопці, включно зі Зденєком, були п’яними. Вони трималися купи й галасували, а літньою резиденцією імператорської родини в цей мороз абсолютно не цікавилися. Ми з Анною обійшли палац, вона читала мені з туристичного путівника про імператрицю Сісі й про габсбурзькі кімнати. Ми стояли на терасі, великий парк під нами був вкритий снігом.

— За годину буде темно, — сказала Анна.

Мовчки ми пройшли через парк до замерзлого озера.

Наші хлопці ковзалися в черевиках поверхнею озера й грали великим шматком льоду у футбол. Вони гоготіли, із рюкзаків і сумок зробили собі ворота й били по льодовій глибі, падали навзнак, сміялися й лаялися. У Шваба розвівалася світла посивіла грива. Петр — у розстебнутій джинсовій куртці, під якою був тільки легкий светр, Зденєк — у коричневому стьобаному пальті, що їх видавали в майстерні, Хозе ковзав у імператорському фонтані з пляшкою пива в руках, на голові — шапка з помпоном. Ми з Анною на хвильку присіли на лавку, поклавши під дупці мою сумку. Притискалися одна до одної від холоду, дивилися на хлопців, що бігали льодом.

— Мені дуже холодно, Анно.

Вона обійняла мене за плечі, і ми притислися одна до одної ще більше.

— Зараз вони завершать. У них закінчилося пиво — захочуть додому, — заспокоїла вона.

Небо над нами зробилося сірим, схоже було, що почне сипати сніг. Вікна Шенбрунна звіддалік були темними, за його стінами — уся та уявна краса й скарби, старі картини й гобелени, ліжка з балдахіном і оббиті крісла. А ми, двійко дівчат зі східного блоку, витратили виміняні шилінги на гарячу каву з круасанами й дивилися, як наші хлопці вперше в житті за залізною завісою вдаряють по шматкові льоду в прекрасному палацовому парку, створеному колись у версальському стилі. З їхніх ротів ішла пара, і в цьому були свої гордощі, і повстання, і фраєрство. Ми розуміли це, проте, змерзлі, лише терпляче чекали, коли вже у Відні цілком стемніє.

Іще з тротуару я відчула пахощі кухні, запах масного бульйону, соусу й хлібних кнедликів, він лоскотав мені ніздрі почервонілого на морозі носа. Я відчула, що дуже голодна. Сніданок був коротким, щоб встигнути на автобус до Будєйовіце, та все одно я ще стояла п’ятнадцять хвилин на закруті в полях. Через великі вікна нутрощі шкільної їдальні було видно навіть із вулиці. Під стелею — кріплення кондиціонерів, внизу — великі сріблясті котли, серед яких миготіли білі ковпаки й сорочки.

Я подзвонила у двері заднього входу, як мама й порадила телефоном. Невелика вантажівка саме під’їжджала до площадки, чоловік у чорно-білій різницькій куртці вискочив, із закасаними до половини рожевих м’язистих рук рукавами, із його рота йшла пара. Відчинив дверцята автівки й поглянув на мене, як я дрижала під дверима. Йому могло бути близько п’ятдесяти, кучеряве посивіле волосся.

— Одна змерзла дівчинка за ранок, — загиготів він весело.

У цей момент відчинилися двері і я увійшла до темного коридору, по кахлях зацокотіли підбори моїх чобіт. Зупинилася перед широкими, сметанно-білими дверима до кухні. Мама вийшла з них і відразу ж зачинила за собою. Ми стояли в холодному коридорі, на ній була біла сорочка з короткими рукавами, а зверху ще довгий фартух, на голові біла хустка, що закривала волосся. Я бачила її такою вперше. Із червоним обличчям, чоло спітніле.

— То всього найкращого в новому році, мамо.

Я розцілувала її в обидві щоки, вона мала здивований, навіть зляканий, вигляд. Мені її стало шкода. Я бачила, що в неї обмаль часу і вона мусить хутко повернутися до роботи.

— Чому ви з татом не приїхали на Новий рік?

— Гано, я вельми рада тебе бачити…

— Тато не захотів, еге? Я так часто його кликала за цих півтора року. А він не приїхав до мене жодного разу.

Я згадала атмосферу в їхній квартирі на Різдво. Ми привезли в переддень подарунки й салат, який із Петром приготували. Сиділи в кухні, тато майже весь час дивився за вікно вітальні, на вікна інших сірих панельок. Петр почувався там, як не свій, я знала, що ці відвідини ненадовго, а коли хотіла з мамою поговорити про Гонзу,