Читати книгу - "Сини змієногої богині"

У всьому ж іншому скіфські жінки були як жінки. Але незмінно підперізувалися поясами, біля якого висів ніж із кістяною колодочкою, часто короткий, з кривим лезом, але неодмінно гострий. І незмінне бронзове дзеркало.

Але, крім прикрас та косметики, крім погоні за гарним вбранням (а жінки у всі віки жінки!), що було святом для скіф’янок (та й нині для жінок це є святом), були ще й будні, була проза життя, щоденне господарство, коли непомітно й роки збігали і жінки старіли біля казанів, біля дітей, на господарській метушні-клопотах, яким – що тоді, що тепер – не було й не буде ніколи кінця-краю.

Хоч скіфські чоловіки уміли куховарити не згірш жінок – кочове життя до будь-чого привчить, – але все ж їжею – та ще на становищах – займалися жінки. Вели господарство, слідкували за волами, яких запрягали у вози і ними поганяли, у вільний час займалися незмінним рукоділлям – недарма ж у могилах скіф’янок завжди присутні веретена, часто грецького типу, з кістяним набором, вельми привабливі (красу речей цінували!). У простих скіф’янок і веретена прості, дерев’яні. Чи й глиняні. А ще кожна скіф’янка мала цілі набори шил, проколів, голок у спеціальних «несесерах».

Посуд – дерев’яний і металевий, незмінні бронзові казани на високих ніжках для варіння м’яса – головної їхньої їжі, бронзові миски, дерев’яні підноси, чаші (іноді прикрашені золотим окуттям). Був і місцевий глиняний посуд, в основному прості горщики.

А ось їжу – що багаті, що бідні – готували у великих мідних казанах на піддонах і з ручками висотою до 70–80 і діаметром 60–70 сантиметрів. (До речі, такі казани були в ходу в багатьох інших народів, наприклад, у сарматів, саків Сибіру й Алтаю. Вони дорого коштували, завжди їх не вистачало, тож за казан можна було виміняти чимало добра. Недарма ж могильні злодії, вичищаючи кургани, незмінно забирали з них казани, що їх скіфи залишали своїм покійникам, і потім користувалися ними чи й продавали як ходовий товар.)

Але м’ясо – було б м’ясо! – вони могли зварити й без казанів чи будь-якої посудини.

Ось як Геродот описує той оригінальний спосіб:

«Зідравши з тварини шкіру, очищують від м’яса, потім кладуть в казани… якщо казана не виявиться, то викладають все м’ясо тварин у шлунки тварин, підливають води і запалюють кістки; вони горять відмінно, а очищене від кісток м’ясо легко вміщується у шлунку. Таким способом бик сам себе варить…»

А ще Геродот описав і вельми своєрідну скіфську лазню.

«Спочатку змащують і обмивають голову, а потім для очищення тіла влаштовують таке: поставивши три жердини, нахилені одна до одної, натягують на них вовняну повсть і, стягнувши її якомога щільніше, кидають розжарене до червоного блиску каміння в посуд, поставлений між цими обтягнутими повстю жердинами… Скіфи беруть сім’я коноплі, входять під повсть і кидають сім’я на розжарене каміння. Від кинутих зерняток піднімається такий дим і пара, що ніяка грецька парова лазня не перевершить цієї скіфської. Скіфи захоплюються такою лазнею і виють від задоволення; це замінює їм обмивання, адже вони взагалі не обмивають свого тіла водою».

Після такої лазні, що її влаштовували і в степу біля стад, розімлілий, аж помолоділий чоловік заскакував до своєї кибитки – поїсти гарячого, відвести душу юшкою і взагалі вареним, бо сухом’ятка набридала в степу. Питав, квапно набиваючи рот – думками був далеко звідти, біля худоби в степу: чи все гаразд «удома»? І потім, на ходу дожовуючи, вихоплювався на коня і мчав у степ, де хмарами ходили табуни… До рідної худоби, до свого життя, помолоділий і збадьорілий – від лазні, від гарячої юшки, від відвідин свого сімейства. Ночував у кибитці рідко (доручивши напарнику займатися стадом), переважно взимку, коли була люта холодина або коли «дуже хотілося жінки». Влітку скіф’янка – теж, коли їй «дуже хотілося чоловіка», впоравшись з клопотами в кибитці, вихоплювалась на коня – верховий кінь завжди був біля воза, на всякий нагальний випадок – і мчала до чоловіка, котрий ген на обрії рухався за стадом, аби місячної ніченьки у високій траві, у срібній ковилі бодай раз на тиждень зайнятися з чоловіком любов’ю, якої вимагали і тіло, і душа… Чи еросом, як називали любов греки. Це коли богиня кохання Агрімпаса та раптом насилала на них свої чари, від яких відбитися – та й для чого відбиватися – раз-бо на світі живеш, та й скільки того життя! – не могли ні царі, ні вожді, ні самі боги, не кажучи вже за простих смертних.

Та й діти були потрібні Скіфії, спадкоємці батькам, майбутні кочовики, скотарі і воїни на прудких конях з луками в руках – для поповнення народу синів змієногої богині.

І була щаслива любов, коханнячко вірне під огромом зоряного неба посеред степу широкого, і життя тоді здавалося просто-таки прекрасним і, безперечно, вічним. Бо як же інакше.

А, може, воно таким і було насправді, га? Тим більше Папай, батько богів і всіх скіфів день і ніч пасе Скіфію, дщерь свою.

Але так чи інак, а вранці стада вирушали на нові пасовиська, а за ними покірно скрипіли дерев’яні вози з кибитками, запряжені лінивими, флегматичними волами з короткими рогами, а то й зовсім без них.