Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Ти розмовляв із ним?

— Ми завше перехиляємо по чарчині, коли зустрічаємося, — сказав Мозер. — Він-бо шляхетний пан, твій синок!

— Так! Він шляхетний! — повторив пан фон Тротта.

Він швидко вернувся до столу, рвучко висунув шухляду, погортав банкноти, витяг кілька й подав малярові. Мозер сховав гроші за наддерту підкладку капелюха й підвівся.

— Хвилиночку! — сказав окружний начальник.

Він підійшов до дверей, відімкнув їх і сказав черговому:

— Проведіть пана професора на залізницю. Він їде до Відня. Потяг відходить за годину!

— Ваш покірний слуга! — виголосив Мозер і вклонився. Окружний начальник кілька хвилин зачекав. Потім узяв капелюха й ціпок і подався до кав’ярні.

Він трохи запізнився. Доктор Сковронек уже сидів біля столу перед шахівницею з розставленими фігурами. Пан фон Тротта сів.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав Сковронек.

— Я сьогодні не гратиму! — сказав окружний начальник. Він замовив коньяк, випив і почав:

— Я хотів би вас обтяжити, пане докторе!

— Будь ласка! — сказав Сковронек.

— Ідеться про мого сина, — пояснив окружний начальник.

І він своєю офіційною, повільною, трохи в ніс, мовою, — так наче доповідав радникові намісництва про якісь службові справи, — виклав докторові свій клопіт. Він неначе розбив його на головний і другорядний. І пункт за пунктом, з незначними відступами, розповів докторові Сковронеку історію свого батька, свою власну й синову. Коли він завершив розповідь, усі відвідувачі вже розійшлися, у залі зеленавим полум’ям горіли газові лампи, і їхній монотонний спів плив над порожніми столами.

— Так! Оце й усе! — сказав окружний начальник.

Обидва довго мовчали. Окружний начальник не наважувався подивитися на доктора Сковронека. А доктор Сковронек не наважувався подивитись на окружного начальника. І вони опускали один перед одним очі, ніби спіймали один одного на негарному вчинку. Нарешті Сковронек сказав:

— Може, за всім цим криється жінка? З якої причини ваш син так часто їздить до Відня?

І справді! Окружному начальникові ніколи не спадала на думку жінка. Тепер він сам дивувався, що це просте міркування не зринуло йому в голові одразу. І тут-таки все, — а такого, звісно, було не багато, — що він будь-коли чув про згубний вплив, який не раз справляли жінки на молодих чоловіків, разом ударило йому в голову і водночас звільнило його серце. Коли це була тільки жінка, що підбила Карла Йозефа на неймовірну постанову — вийти з армії, то, хоч, може, нічого вже не поправиш, та принаймні ти знаєш причину лиха, і загибель світу не здавалася вже панові фон Тротті справою рук незбагненних, таємничих, темних сил, проти яких неможливо боротися. Жінка! — думав він. — Ні! Він нічого не знав про ніяку жінку. І він сказав своєю канцелярською мовою:

— До мого слуху не доходило жодних чуток про якусь жіночу особу!

— Якусь жіночу особу! — повторив доктор Сковронек і всміхнувся. — А це ж може бути і якась дама!

— То ви гадаєте, — мовив пан фон Тротта, — що мій син має поважний намір одружитися?

— І це не конче! — сказав Сковронек. — З дамами також не завжди одружуються!

Він зрозумів, що окружний начальник належав до тих простодушних натур, яких треба було б ніби вдруге посилати до школи. І він вирішив обходитися з ним, як з дитиною, яка тільки-но починає розмовляти рідною мовою. І він сказав:

— Облишмо дам, пане окружний начальнику! Не в тому річ! З тієї чи іншої причини ваш син не хотів би лишатися в армії. І я його розумію!

— Ви розумієте його?

— Авжеж, пане окружний начальнику! Молодий офіцер нашої армії, гаразд поміркувавши, не може бути вдоволений зі свого фаху. Його прагненням має бути війна. Але він знає, що війна означала б кінець монархії.

— Кінець монархії?

— Кінець, пане окружний начальнику! На жаль! Нехай ваш син робить, як йому краще. Можливо, йому більше підійшов би якийсь інший фах.

— Якийсь інший фах? — знов повторив пан фон Тротта. — Якийсь інший фах! — сказав він ще раз.

Вони надовго замовкли. Потім окружний начальник утретє сказав:

— Якийсь інший фах!

Він силкувався звикнути до цих слів, проте вони лишалися чужими йому, як, приміром, слова «революціонер» чи «національні меншини». І окружний начальник відчув, що йому не довго залишилося чекати загибелі світу. Він стукнув худорлявим кулаком об стіл, кругла манжета зарипіла, злегка заколивалася зелена лампа, — і спитав:

— Який фах, пане докторе?

— Можливо, він міг би, — сказав доктор Сковронек, — влаштуватися на залізниці!

Окружний начальник миттю уявив свого сина в уніформі кондуктора зі щипчиками для компостування проїзних квитків у руках. Слово «влаштуватися» війнуло жахом на його старече серце. Йому стало холодно.

— Ви гадаєте, в такий спосіб?

— Іншого я нічого не знаю! — відповів доктор Сковронек. І, що окружний начальник після цього підвівся, доктор Сковронек і собі встав із-за столу й сказав: — Я вас проведу!

Вони пішли парком. Почався дощ. Окружний начальник не розкривав парасольки. Час від часу з густих крон дерев на його плечі й цупкий капелюх спадали важкі краплини. Довкола було темно й тихо. Скупо світили ліхтарі, сховавши свої срібні верхи в темній гущавині рясного листя: щоразу, минаючи їх, обидва приятелі опускали голови. Уже біля виходу з парку вони трохи загаялися, і