Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

крайнощами. Його батько ніколи знав не тої злостивої, роз’ятреної жінки, на яку перетворилася мати Фелікса. Як вона читала маленькому хлопчику лекції про слабкодухість татка. Вона змусила його витвердити напам’ять цей отруйний катехізис. А коли він виріс і став точною копією її зниклого чоловіка, вона почала сповна збиткуватися над Феліксом, виливаючи на нього всю свою лють. Понадсильним завданням і випробуванням стало життя Фелікса в цьому домі, сповненому сичання, де кожен шмат хлібу змащувався зневагою замість масла.

Фелікс ненавидів батька за те, що той зрікся свого єдиного сина, уручивши його безжальній матері. Він ненавидів їх обох, обожнював і зневажав із пристрастю, яка применшувала, викривляла сприйняття всіх інших подій у житті.

Намагаючись знайти порятунок, він одружився з жінкою, яка вже тоді ділилася любов’ю так, наче ниций скнара відраховував пфеніги, немов видавала мізерну плату за звички, які вона бажала виховати в чоловікові й синові. Навіть за найщасливіших обставин дружина Фелікса могла перебувати в поганому настрої. Усі ці риси, як запізно виявив Фелікс, вона поділяла з його матір’ю. Вже не такою фантастичною здавалася ідея про те, що він призвичаївся віднаходити спокій у знайомому неспокої.

Якщо він не зуміє повернутися, то його син, маленький двійник Фелікса, буде змушений терпіти навалу материнської ворожості.

Його власний син, цей хлопчик на світанку дізнається, що на нього чекає батькова доля. Прокинеться дружина Фелікса й помітить, що його половина подружнього ліжка порожня. Невдовзі вона дізнається, що його не викликали на роботу. Спочатку з’явиться занепокоєння, потім страх, з якого народиться відчай. Попри всі її принади Фелікс обрав собі дружину, відчувши в ній прихований потенціал мстивості. Ця риса характеру також відповідала емоційній скупості його матері.

Десь високо над головою промчав тунелем поїзд. Аби описати, як трусилася земля, Фелікс вагався між словами «бумбатонно» та «бімбатонно». Усе навколо заполонив пронизливий шум, а потім пропав.

Вичерпавши свою лють, Фелікс зупинився, щоб відсапатися, і в цій непорушності почув далекий шерхіт кроків, що наближалися до нього в темряві. То були не поводиреві кроки — хтось важко ступав, човгав, тягнув за собою ноги. На протилежному кінці тунелю набирала форми вигадана Феліксом почвара, що уособлювала всі можливі жахіття.

У тріумфі люті не лишилося місця для страху. Хто б не йшов до нього крізь безпросвітний морок — провідник-дурисвіт або його химерне дитятко, Фелікс наготувався придушити цю істоту. Щоб звільнити обидві руки, він засунув щоденник у кишеню плаща. Аби створіння, що наближалося, не захопило його зненацька, Фелікс притишив нерівне дихання, напружився всім тілом з ніг до голови й зібрався чекати тої миті, коли вони з противником знайдуть одне одного наосліп. Схиливши голову вперед, він побіг щосили, прожогом, завдаючи ударів порожнечі, відбиваючись від усього й влучаючи в ніщо.

Його кулаки перетворилися на бобми, готові вибухнути при першому доторку. Коли він відчув, що істота на відстані простягнутої руки, Фелікс кинувся на неї. Усі свої кінцівки він завзято використовував як зброю, коліна й лікті, кулаки та п’ятки. Киями й булавами, усім своїм арсеналом Фелікс навалився на невидиму подобу.

Він відчув, що повалив противника, а тоді заходився молотити по скаліченій плоті й понівечених органах незримого ворога, хоча противник майже не намагався захиститися. Він був більшим за дитину, та статура все одно здавалася тендітною. Маючи за союзника лють, Фелікс духопелив його безперестанку, поки той кинув чинити опір взагалі.

Кавалок, що здимався під ним, глибоко зітхнув. Пролунав звук голосу, порошного та іржавого від невжиття. У голосі бриніла впевненість, і він промовив:

— Sohnemann[193], — а тоді приречено зітхнув: — Ти прийшов.

У цьому мороку почвара звернулася до небес із молитвою:

— Благаю, тільки не мій хлопчик.

Силуючись запалити сірник, Фелікс простежував звук цього голосу — назад, до найдавніших спогадів. Спалахнув вогонь, і він підніс сірника до сторінки щоденника.

У мінливому сяйві обличчя заплющило очі й відвернулося, щоб не дивитися на світло.

Фелікс приголомшено застиг. Це було неможливо. Якийсь злий жарт. Поводиреві, тому облудному паскуднику, була відома таємниця з його минулого, тож він підстроїв цю фальшиву сімейну зустріч. Така підступна витівка сама по собі була почварною. Фелікс і досі стискав тіло противника між колінами, коли примара заявила:

— Я чекав на тебе й завжди сподівався, що ти не прийдеш.

То був звичайний найманець-жебрак, огидний самозванець, і Фелікс посміхнувся, усвідомивши кмітливий садизм цієї вистави. Він уже збирався штовхнути тіло вбік.

— Як ти смієш? — прогарчав він.

Таким зраненим було Феліксове серце, що він ударив тендітного старого навідліг, і той знову повалився на підлогу. Стоячи над ним, не в змозі відійти геть, закам’янівши в любові й відразі, він крикнув:

— Ти мені не батько!

— Він і тебе обдурив, — відповів старий, пильно дивлячись на нього.

— Ніхто не пошиє мене в дурні, — заперечив Фелікс.

— А Тайлеру вдалося, — сказала почвара.

У шаленому відчаї Фелікс М. кликав поводиря, аби той повернувся. Невдалим виявилося таке визначення, оскільки завданням поводиря є допровадити людину до пункту призначення, а той чоловік лише заплутав і збив його з пантелику.

— Твоя хитра витівка вдалася! — заволав Фелікс, захлинаючись від гніву та безпорадності.

— Ти завдав мені такого болю, якого не буває від леза чи ударів! — кричав він.

— То поклади цьому край, інакше я… присягаюся… я заб’ю до смерті твого підлого спільника! — горлав