Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Лише за відлунням їх власних кроків можна було здогадатися, що попереду — ще більше порожніх тунелів. Незнайомець прискіпливо спитав:

— Хоч’те написати про неї у своїй книжечці?

Просторова орієнтація зрадила Феліксові. З кожним кроком він просувався вглиб незвіданої території. У відчаї він почав обмацувати кишеню плаща й знайшов коробку сірників. Він запалив один і протягом кількох митей, поки горіло полум’я, розгледів, що незнайомець суттєво його випередив і що навсібіч від нього розходиться низка тунелів. Сірник згас, і Фелікс незграбно кресанув другим. Цього разу він побачив, що поводир просунувся ще далі й не мав жодного наміру зупинятися. Фелікс кинувся навздогін, але від різкого поруху сірник передчасно згаснув. Він зробив кілька широких стрибків перед тим, як запалити наступний, і тільки встиг угледіти, що його сяючий супутник майже зник у вузькому тунелі. Аби подовжити життя вогника від сірника, Фелікс підпалив сторінку зі щоденника. Чого вона варта, одна-єдина сторінка? Він зможе відтворити втрачений уривок із пам’яті. Він був переконаний, що в разі потреби зуміє пригадати всі свої екскурсії, всі роки, проведені в болотах підземного світу. Піднімаючи вище маленький смолоскип, Фелікс гукнув силуету вдалині:

— Якщо ти мене покинеш, як же я знайду почвару?

Знову полум’я згасло, і він поринув у непроглядну темряву. Оранжеве сяйво від незнайомця також зникло.

Феліксу подумалося, що ці кам’яні шляхи вважалися античними ще до Великого Ярма хана Блатоя. Навіть задовго до епохи друїдів, ще перед тим, як погани зіп’яли Вівтар Кельтських Клеоплів. Зачудувавшись, Фелікс запалив наступну сторінку своїх мемуарів, аби знову кинути оком на цю старовинну, мезоезомеричну обставу.

Перед ним, попереду, позаду й навкруги, звучав сміх незнайомця, спотворений відлунням. Так само, з усіх боків, його заспокоював голос того чоловіка:

— Просю не тривожитись…

А тоді запала тиша, і тільки звуки капотіння відраховували час. Фелікс марно намагався запалити ще один сірник.

Порушуючи цю, здавалося б, нескінченну мовчанку, голос чоловіка залунав знову:

— Про мене, то ся почвара хутенько знайде вас сама.

Нарешті запаливши нового сірника та жертвуючи черговою сторінкою зі щоденника, Фелікс підняв її вгору й побачив, що лишився на самоті. Його остаточно й безповоротно покинули. Полум’я зашкварчало й згасло, але він постановив не марнувати чергового сірника й сторінку, поки не збере докупи думки. Лють стане йому за кращого побратима, ніж паніка, і Феліксові вже уявлялася та мить у недалекому майбутньому, коли він зайде до якоїсь корчми й зустріне там чоловіка, що змусив його здійснити цю даремну подорож. Навряд чи це була первинка для Фелікса — знову ним знехтували, знову від нього відмовилися й покинули напризволяще. Він виживе. Якщо виникне потреба, він неодмінно знайде дорогу назад. Через певні обставини йому довелося самотужки прокладати шлях крізь кожен самітний, складний день у своєму житті. Йому змалечку нічого не давали задарма, нічого не пояснювали, і завдяки цьому пустопорожньому спадку Фелікс розвинув дивовижну віру у власні сили. Він ніколи не втрачав надії. Навпаки, негаразди тільки загартували його рішучість.

Ці міазмори.

Ці многовонні паруючі струмки.

Відсутність будь-яких звуків була настільки вагомою, що вона тиснула на барабанні перетинки, немов вода на океанському дні. Тиша починала його душити.

Фелікс М. збагнув, що стиснув руки в кулаки. Дихання стало частим і неглибоким. У нього починався напад гніву. Це відчуття нагадувало третє відлуння поспіху, з яким він колись давно намагався наздогнати свого батька, і вся ця ситуація пробудила в ньому таку лють, якої він не знав у дорослому віці.

— То йди! — закричав Фелікс навздогін примарі. — Визволь мене від свого товариства!

У темноті він потрусив над головою щоденником:

— Я поготів тебе спаплюжу у своїх переказах.

Ім’я незнайомця так і лишилося таємницею, і Фелікс проклинав себе за те, що не спитав.

— Я вже двадцять років прокладаю собі шлях без усіляких дорадників, сам у себе вчуся й сам себе заохочую.

Його так легко не здолати. Тепер він кричав, і лихослів’я розлягалося вздовж тунелів, суміжних із переходом, де стояв Фелікс. Він нарікав на батька, який його покинув. Він жалівся на хуліганів, що дошкуляли йому в дитинстві. Побивався, що ніхто не навчив його, як поводитися й захищатися.

Попри зловісну демонтичність халепи, в яку він вскочив, Фелікс не збирався ставати жертвою тривожних думок. У темряві, на відстані простягнутої руки, його переслідував страх, а просто за ним прикрадалася паніка. Загубивши точку відліку в просторі, Фелікс зосередився на заспокійливому, гливральному смаку власного язика.

Хлопчик, позбавлений батька, має відростити рушниці замість рук і заряджену пушку замість рота. Постійно, весь час перебувати в облозі, коли підмоги чекати марно. Щодуху мчати в непроглядну темряву, долати страх люттю, не усвідомлюючи, що насправді тобі треба врізатися в цегляну стіну чи провалитися в яму, відчути якусь межу, якісь рамки й дисципліну. Зламати ногу. Отримати струс мозку. Покарання від сурогатного батька, навіть якщо цей батько виявиться звичайними законами фізики, щоб тебе огріли й змусили відчути, що ти стоїш на межі, за якою нема вороття.

З самого дитинства лють замінила йому батька. Старшого брата. Стала його єдиним захисником. Лють давала йому силу й мужність, спонукала безупинно рухатися вперед попри постійні помилки та невдачі, без жодного напутника, який би допоміг і навчив його, коли всі навколо глузували. Злість вберегла його від краху. Лють не давала піти на дно. Вона стала його головним надбанням і єдиною стратегією.

Його життя живилося від батарейки, де на одному полюсі була самотність, а на іншому — лють, і Фелікс існував, безпорадно зависнувши між цими