Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Прямуючи далі переходами й стайнями, що потопали в калюжах із нечистотами, незнайомець примовляв: «Просю вперед, мій добрий пане». Ці темні манівці були добре знайомі Феліксу після довгих місяців блукання кварталом. Він перетворився на знавця тунелів і лабіринтів, які утворювали місто під містом.

Надворі сильно сніжило. Білі вихори обертали кожен з небагатьох вуличних ліхтарів на високу наречену, оповиту довгою вінчальною фатою. Навкруги панувала саркофагована темрява. Кривухаючись, падали сніжинки. Двійко чоловіків просувалися далі, а навколо них загусала гробницяльна тиша.

Фелікс М. з ніжністю подумав про свою сплячу дружину, про її тіло, немов вилите з молока.

Чоловіки ступали під газові ліхтарі, і їхні тіні стелилися попереду них, а коли виходили з кола світла, тіні падали позаду. Таким чином, їх подорож вимірялася позначками фіктивних днів, тим, як сходило й заходило кожне мерехтливе сонечко. Мандрівники рушили далі крізь низку цих удаваних тижнів, поки не опинилися в глухому закутку сліпого провулку. Тепер їх просуванню перешкоджала висока стіна, сплюндрована графіті. Рясною була робота вандалів: виведені фарбою вислови й підписи, ті вислови перемежовувалися з іншими, заповнювали собою всю стіну й накладалися один на одного з таким завзяттям, що поверхня стіни була геть понівечена. Була вона споруджена з цегли чи дерева, з кам’яних блоків чи бетону — Фелікс не мав жодного уявлення. Таким товстим був шар фарби, такими шаленими були зусилля знищити письмена конкурентів, що не лишилося жодного натяку на призначення чи приналежність цієї стіни.

Так щільно були написані ті заклики, що несила розібрати. Чи не були то слова перестороги? Але поміж тьмяними плямами крові й смоли вони зливалися в суцільні розгонисті кривулі.

Навіть перед цією перепоною незнайомець не зупинився й натомість підійшов впритул до переплетених проклять і лайливих слів. Його пальці вчепилися в якийсь важіль, невидимий поміж богохули, чиї обриси редагували давнішу богохулу. Фелікс побачив, як чоловік щось крутнув рукою, і почув клацання й грюкіт, з яким відсунулася засувка. Темна щілина з’явилася там, де раніше була суцільна стіна слів. Щілина розширилася — незнайомець прочинив двері. Так, тепер Фелікс задивувався, бо перед ними були двері, настільки заплямовані безкінечними прокльонами, що її б ніхто ніколи не знайшов.

Ставши таким чином, аби перегородити тілом прохід, незнайомець мовив:

— Просю уваги! За першим правилом почвари, ви мусіте довіку мовчати про зустріч із почварою.

Незнайомець провадив далі, послуговуючись своєю химерною, архаїчною говіркою, що дісталася йому від предків з глибин століть:

— За другим правилом почвари, ви мусіте довіку мовчати про зустріч із почварою.

Тільки тоді, коли Фелікс погодився на ці умови, незнайомець відійшов убік і гостинно махнув рукою. Фелікс ступив у порожнечу, що пролягала за таємними дверима. На відстані одного кроку були вузькі сходинки, що спускалися в сутінкове царство.

Обидва чоловіки пішли вниз сходинками в майже непроглядній темряві. Вони прокладали курс розгалуженими тунелями, які невпинно заводили їх дедалі нижче та пахли рідиною, що просотувалася з кладовищ, під якими проходили чоловіки. Вони просувалися підземними галереями — темними, немов катакомби. Ідучи між струмочків, що стікали з вигрібних ям, вони вчували сморід, огидний понад усяку міру, і Фелікс боявся, що від цієї трути в нього відмовлять легені. У таких місцях він намагався дихати крізь рукав плаща.

У кожному віці людина зазнає певних страхів. У дитинстві Фелікс лежав ночами без сну й боявся, що згорить будинок. В юності жахався хуліганів. Потім — армійська служба. Чи побоювання, що він не опанує жодного ремесла. Чи ніколи не знайде собі дружину. Після навчання він опікувався кар’єрою. А після того, як у нього народився син, Фелікс боявся всього. Його потаємною мрією було зустрітися віч-на-віч з таким жахом, який би подіяв на нього, наче щеплення. Щоб він більше ніколи в житті не відчував ніякого страху.

Тунелі виявилися старішими, ніж він міг собі уявити. Судячи з символів, вирізьблених примітивними знаряддями, ці стіни вже були древніми, коли мудреці Вавілону заклали перший наріжний камінь піраміди Хеопса, правителя Лети[192]. Поховані, прогнилі тротуари передували тій сумній події, коли джунглі поглинули й зруйнували казковий Храм Місяця в Лярмосі.

Бруд, наявність якого підтверджувалася звуками «плать!» і «хлось!», що лунали з кожним мурзотливим кроком.

Якоїсь миті Феліксові впало в око одне дивне явище. Довге волосся незнайомця мерехтіло слабким люмінесцентним сяйвом. Здавалося, що те саме оранжеве світло випромінювалося зі шкіри на руках і обличчі чоловіка, блідий відблиск оранжевих бісиків, що вирізняли його одержимі очі. Це сяйво — ще одна деталь, яку Фелікс вплете у свою майбутню оповідку.

Фелікс непокоївся, що може загубитися, тож почав виривати зі свого щоденника маленькі клаптики паперу й кидати їх долі, аби позначити собі дорогу назад. Нічого життєво необхідного, принаймні спочатку, просто чисті сторінки. Коли їх запас було вичерпано, він став виривати по одному слову. Феліксові подумалося, що жодне окреме слово не було настільки важливим, що його втрата могла зіпсувати геть усю книгу. Між нападами кашлю він поцікавився:

— Ще далеко?

— До почвари? Чи близенько? — відгукнувся незнайомець, який завжди йшов за кілька кроків попереду.

— Чи далеко нам іще йти? — перепитав Фелікс і вже налаштувався розвернутися й податися назад. Він встиг створити у своїй уяві таке страхіття, з яким нізащо не зрівняється видовище, що він збирався зараз побачити.

Немов прочитавши ці думки, незнайомець спитав:

— Хоч’те розповісти світу про мою почвару?