Читати книгу - "Війни художників"

— Дозволь увійти, товаришу Сталін… — голос його звучав тихо і непевно. Він зблід, схуд. Під очима синці, мабуть, від недоспаних ночей.

— Ти вже увійшов, Клименте, — Сталін сидів у своєму кріслі, поклавши руки на стіл і холодним поглядом утупившись у постать досі одного з найближчих йому людей.

— Кобо, я не розумію…

— Не розумієш? І не дивно! Бо мізків не маєш. А ще ти, суко, воювати не вмієш, — обірвав його Сталін. — Перед усією Європою нас обісрав. Де твої ворошиловські стрільці? Га? Це у фінів стрільці — снайпери по півсотні наших клали! Двісті тисяч червоноармійців ми по твоїй милості, Клименте, залишили у фінських снігах! І ще триста тисяч — скалічених і зниклих безвісти! Що ми маємо сказати їхнім батькам і матерям? Що у військовому мистецтві Ворошилов виявив себе тупим віслюком? Що ти не розумієш, брудний ти черв’як?! Лаврентію, що у тебе є на цього пса паршивого?

Ворошилов з надією подивився на того, кого вважав майже другом. Партнера по пиятиках і розвагах з дівчатками. Його погляд волав до Берії про допомогу. Утім, Берія не збирався ні зустрічатися з ним поглядом, ні допомагати. Він діловито розкрив синю теку, яку тримав у руках:

— Климент Єфремович тільки за останній рік витратив з армійських коштів особисто на себе і своїх подружок близько 500 000 рублів…

— На кого чи на що конкретно він витрачав ці кошти? — перебив Сталін.

— У Климента Єфремовича дві дачі, чотири автомобілі. На день народження він подарував своїй секретарці Надії Тузовій шубу з норки вартістю близько 10 тисяч рублів, а також антикварний гарнітур — діамантовий перстень і сережки вартістю близько 15 тисяч рублів. Раніше вони належали коханці царя Олександра Третього, княгині Юріївській. Конфісковані у її палаці, — Берія закрив теку, на його губах промайнуло щось схоже на посмішку. Він зачепив болюче місце Сталіна, який у побуті був досить скромним: роками не змінював шинель грубого сукна, а підошви на чоботях стирав до дірок і лише тоді дозволяв їх змінити.

— Ах ти, сучий сину, шльондрам царські подарунки робиш за державний кошт! — Сталін устав, упершись руками в кришку стола. Очі його метали блискавки. — Бидло, вельможею став!? Гадський твій рід! Забув, як слюсарював у Луганську?! Забув, черв’як, що партія підняла тебе з лайна і довірила пост наркома оборони?!

— Товаришу Сталін! Батьку рідний, пробач дурня, — ледь не плачучи, блідий нарком упав на коліна. Він був упевнений, що прийшов його останній час.

— Лаврентію, якщо колишній нарком не поверне завтра всі гроші, то ввечері заарештуєш його, він поїде у турму. Це наше останнє слово. Іншого не буде! З приводу скасування цього мого рішення звертатися до мене забороняю! Тузову в камеру! Нехай дає покази. Усе про його ганебні походеньки! Що ще є на цього пса шолудивого?

— Товариш Герасимов передав йому посмертний портрет вашої дружини для передачі вам. Він цього не зробив.

У Сталіна серце затріпотіло. Завжди, коли йому нагадували про смерть дружини, у нього починалося якесь дивне серцебиття. Він вийшов з-за столу. Підійшов до Ворошилова, який стояв на колінах, нахилився, вперся долонею йому в лоб і штовхнув так, що той упав на спину.

— Де малюнок товариша Герасимова, пес ти смердючий? — нахилившись, свердлив колишнього наркома палаючими злими очима.

— Кобо, я віддав його до музею, — злякано бурмотів Ворошилов, його губи помітно тремтіли.

— Чому мені не передав?

Ворошилов ковтав відкритим ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Здавалося, у нього закінчилися слова. Нарешті він вичавив із себе:

— Аби тебе не нервувати, слово комуніста…

— Який ти комуніст? Пес шолудивий! — Сталін невміло копнув Ворошилова чоботом. У цьому він явно поступався Берії.

— Біс поплутав, пробач, Кобо! — по щоках Ворошилова потекли сльози.

— Пішов геть, черв’як! — страшним голосом прохрипів Сталін, відвернувшись від колишнього наркома.

— Товаришу Сталін, батьку рідний, пробач.

— Викиньте геть це лайно, — Сталін роздратовано зробив жест рукою у бік дверей.

Коли охорона підняла і вивела Ворошилова, Сталін наказав:

— Лаврентію, знайди той малюнок. Віддаси мені. Якщо цей пес не поверне гроші, завтра ж повинен сидіть у турмі. В одиночній камері. Якщо все поверне, то поки що наказую його не чіпати. Поки що. Що з Троцьким?

— Думаю, за місяці все вирішиться.

— Думаю, думаю! За місяць! За два! Скільки будеш, товаришу Лаврентій, годувати нас обіцянками?! Думай швидше! Дуже швидко! Так швидко, аби випадково і тобі не поїхати у турму! — махнув рукою, наче відганяючи когось невидимого від себе. — Вільний.

Сталін довго й нервово з люлькою в руках міряв кроками кабінет. Люлька давно погасла. Але він цього не помічав. Нарешті, вгамувавши нерви, зняв слухавку. Наказав Поскрьобишеву:

— Поклич стенографістку. І я нікого більше сьогодні не приймаю. Жодних винятків.

Стенографістка швидко увійшла, мабуть, увесь час просиділа в приймальній. Кивнув їй на стілець: сідай. Здоровою рукою взяв блокнот, хвору засунув за борт френча. Дивлячись на помітки у блокноті, зроблені синім олівцем, почав диктувати:

«Чи гарна фінська армія? На що вона здатна? На незначні удари, на захід у наші тили. Та ще свої природні умови фіни добре знають, і тільки. Але на цьому виграти війну неможливо. Раз обдурив — зайшов у тил, другий раз обдурив, а третій раз не обдуриш. Не може армія вигравати тільки на подібних фокусах, вона повинна бути армією справжньою. Якщо вона цього не має, вона неповноцінна. Ось вам оцінка фінської армії…»

7 квітня 1940 року, 10 год. 32 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського

Берії подобалося гратися із жертвою. Надя