Читати книгу - "Гілея"

— Вижив...

— Ти до Марини? Так вона... знаєш...

— Знаю. Можна в твою хату зайти?

— Заходь, Берику. Сама живу. Дід на тій половині, а я сама... Поїхала Марта, — зі своїм горем Ольга. — А ти ж звідки? Роздягайся... Така ж я рада...

Ольга приготувала вечерю. Берик їв, а вона слухала його сумну розповідь.

— Союзники нас звільнили в сорок п’ятому, — розказував Берик, — а потім у свої табори заперли. Ми військові заводи розбирали по гвинтику й відправляли кудись... Двічі я тікав, ловили й знову в табори, не хотіли, щоб на свою землю поверталися... І тільки в минулому році мені пощастило потрапити до нашого консула, у Франції... І ось прийшов, — зітхнув Берик. — Ти мені, чуєш, про неї розкажи, Ольго... Все розкажи. Забула вона мене... А як мій син?

— Хай вона тобі сама розкаже, Берику. Я покличу, — накинула хустку Ольга.

— Не треба, Олю.

— А син схожий на тебе... Юрасик.

Сиділи довго, вже й стемніло в Степовому.

Берик бачив, як темінь огорнула Маринину хату.

А вдосвіта встав, подякував Ользі, вийняв з чемодана дві хустки.

— Одну собі візьми, а цю... Марині.

— Сам би віддав, Берику.

— Ні. Людина, яка може принести горе в юрту друга, не мусить зупиняти коня. — Берик попрощався. — Скажеш, що був... Все одно знатиме. І ще скажеш, що мене врятувала любов.

Берик пам’ятав дорогу на центральну садибу радгоспу, це була вроджена властивість степових людей — не заблукати в безмежжі. Він не знав, що робитиме далі, — зараз він хотів лише побачити свого сина. Він ішов повільно і невпевнено, часто зупинявся, наче збирався ось-ось вернутись.

У селі він одразу побачив школу. Було тихо — уроки закінчилися. Старенька прибиральниця показала Берику, де інтернат. Це була звичайна хата з маленькими вікнами, але вкрита черепицею. Кілька хлопчиків і дівчаток грали у волейбол. Натягнута на два стовпчики вірьовка служила їм за сітку. Суддею була висока, з карими очима дівчина. Дуже знайомою здалася вона Берику. Він підійшов до неї:

— Мені треба побачити Юрасика... Джусуєва...

— А ви хто? — дівчина пильно вдивлялася в незнайому людину.

— Я... Джусуєв, — посміхнувся Берик, — я... його батько.

— Я впізнала вас, — просяяла дівчина і кинулася до хати. .

Потім... потім Берик побачив себе: ішов худенький, чорноволосий, тільки носик був без горбинки.

— Ось він, — промовила кароока дівчина.

Юрасик спідлоба подивився на Джусуєва, в очах — недовіра й переляк. Берик нагнувся, щоб обняти сина, але Юрасик не дався.

— Це твій тато, — сказала дівчина. — Не бійся.

— У мене тата нема, — шморгнув носиком Юрасик.

— Є, є, — сказав Берик. — Я твій тато... Я...

— Мого тата вбили на війні, — пояснив хлопчик. — У мене тато Парамон.

— Я живий і приїхав до тебе...

— Ні, мого тата вбили на війні, мама казала.

— Я хочу подивитися, де ти живеш, — Берик спробував перемінити тему розмови.

— Я вас проведу, — зголосилася дівчина.

Вони зайшли у вузьку кімнату, в якій стояло шість ліжечок і хиткий столик, застелений цератою.

— Де ти спиш? — запитав Берик. Хлопчик мовчки показав на ліжко в кутку.

Поступово кімната заповнювалася Юрасиковими однокашниками, які ще не вміли приховувати своєї цікавості і безцеремонно розглядали Джусуєва.

— Це його тато, — почув Берик чийсь шепіт.

— У нього нема. Він напівсирота, вчителька казала...

Берик розкрив чемодан і вийняв новенькі черевички.

— Це тобі, — сказав Берик, — і костюм тобі... Можеш одягнути.

Юрасик подивився на дівчину і скинув штаненята. Товариші, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Юрасика. Костюм був великий, довелося підсукати холоші і рукави піджачка. А черевики малі. Хоч як старався Юрасик втиснути в блискучий хром свої ноги — нічого з цього не виходило.

— Малі, — сказав білоголовий хлопчик.

— Малі, — з жалем повторив Юрасик.

— Можна — я взую? — попросив білявий хлопчик і, не дочекавшись згоди, натягнув на босі ноженята черевики. Пройшовся по хаті і жалібно подивився на Джусуєва. — Скидати?

— Носи... А чим вас годують, Юрасику?

— Борщем і кашею, — хором відповіли хлопці.

— Чай дають, — тихо додав Юрасик, — з цукром...

Берику хотілося побути з сином на самоті, і він сказав йому:

— Давай пройдемося по селу.

— Я не піду без Ганнусі, — відповів Юрасик і взяв за руку карооку дівчину.

— Це ти — Ганнуся? — лише тепер він упізнав її. — Виросла як...

— А я вас зразу впізнала... Мама вас часто згадувала.

Усі троє походили вулицями села, підійшли до кооперації, але на дверях висів рудий замок. Хоч як намагався Берик втягнути в розмову сина, той мовчав. Узяв його за руку, але Юрасик висмикнув, ніби опікся.

— Юрасикові треба робити уроки, — нагадала Ганнуся. — Ви до нас ще прийдете?

Прийду, — непевно відповів Джусуєв. Потім він вийняв з кишені пачку грошей і подав дівчині. — Візьми, хай мама вам щось купить...

— Не треба, — відмовилася Ганнуся. — У нас є.

— Прошу тебе, візьми. Ганнусю.

— Нам