Читати книгу - "Земля Георгія"

Але що я там казав про Миколку і про його наполегливість та непосидючість? З початком казкових дев’яностих перед моряком відкрилося стільки нових можливостей для професійного й кар’єрного зростання на пароплавах, на яких ніхто не питав у тебе родовід до сьомого коліна, що тільки геть оброслий мохом старпом тим не скористався би. З’явилися нарешті грошовиті люди, які могли дозволити собі купити пароплав, і не один, але вони геть не знали, навіщо він їм потрібен. І Миколка пояснював тим колишнім кооператорам та цеховикам, навіщо потрібен пароплав. А потім ще й де його можна взяти. Його вимога була прогнозована і лише одна — капітаном на тому пароплаві мусив бути він, диплом йому вже давно дозволяв. Не буду ображати жодного сучасного судноплавного магната і називати прізвища — я їх уже геть позабував. Тим паче, якщо хтось із цих магнатів затримує зарплатню екіпажам, Миколку можуть побити прямо в Середземному морі, а цього мені теж не хочеться.

Оскільки в такій ситуації «вільного польоту» через дуже незначний час опинилася більшість херсонських моряків, навіть не такого авантюрницького, як у Миколки, складу характеру, Миколка став досить відомим серед них і без цієї історії, що увійшла в херсонський морський фольклор. А ось коли про нього почав складатися епос, його вже знав геть кожен херсонський моряк.

Цю історію я чув від різних оповідачів стільки разів, що її вже можна віднести до усної народної творчості. Фольклор же, як відомо, відрізняється від художньої прози відсутністю автора та варіативністю. Отож і мені розказували принаймні у п’яти варіантах, причому троє з оповідачів були капітанами і мали свій особистий погляд на судноводіння, а Сергійко, який теж ходив на той перегін на «Оймяконі», був уже старпомом і теж заслужив право на певні ремарки щодо навігації. І з кожною оповіддю збільшувалось число криголамів, які обколювали Миколку.

Власне, не самого Миколку, а його судно «Комсомолець Удмуртії». Сам Миколка якраз міг би зійти на кригу і почалапати собі пішки поміж торосами до найближчої залізниці, що він врешті-решт і вчинив. Тож криголами обколювали все ж не особисто Миколку, а його «чешку». Але про капітанів і пароплави моряки кажуть в одній особі. Не судно сіло на мілину — капітан сів, хоча на його зріст у цьому місці, можливо, було навіть з головою. Про це ще Борис Житков колись писав в оповіданні «Ніколай Ісаїч Пушкін». Як неважко здогадатися, Пушкін у цьому сталому словосполученні — назва пароплава, а Ніколай Ісаїч — ім’я по батькові капітана, чого берегова публіка не розуміла і вважала моряків двієчниками з російської літератури. Але по порядку.

Перепрошую. Схоже на те, що на епохальну оповідь про Миколку читачеві доведеться зачекати ще трохи. Бо до моєї радіорубки, яка одночасно й каюта начальника радіостанції і виходить просто на капітанський місток, уже стукають.

— Агов, пірате Джон Залізний Гак! Ти як? На стерні зі своїм гіпсом стояти зможеш?

Це Арташезович хоче мене поставити до стерна, а боцмана та Бурячка послати кріпити все на палубі по-штормовому. В мене теж були деякі побоювання щодо гіпсу, бо штурвал на «Вадічці», кажу ж, був справжнім, без гідравліки чи електрики, і троси від нього йшли безпосередньо на сектор стерна. Але виявилося, що стояти я зможу. Все було так чудово врівноважено й розходжено, що троси лише нечутно шурхотіли у роульсах, і штурвал той можна було обертати взагалі без рук. Чим? Ну, в кого що є. Наприклад, гіпсом.

Я залишу двері з радіорубки на місток прочиненими, щоб і ви могли бачити своїми очима Рвач, як його бачить штурман та стерновий матрос, понад носом власного судна, а не так, як бачать його з борту пасажири.

«Вадічка» саме проходив Широкий Плес — місце морського каналу, на якому зазвичай розминаються зустрічні пароплави, і другий помічник Сашко вже зв’язувався з Кізомис-радіо18, заполонивши своїми огрядними тілесами весь простір навколо архаїчної УКХ станції «Корабель», теж ще лампової. Зустрічних не було, диспетчер дав добро на прохід у Рвач спочатку «Вікінгу», а потім і нам.

Береги Рвача підсипано великими брилами каміння, і фарватер проходить просто під якимись плакучими вербами та кабінками на пляжі піонерського табору, посеред якого стирчить маяк Касперівського створу. А попереду вже розгортається широкий морський горизонт: неозора водна поверхня ген до обрію, збурена хвилями, білопінна чи, як зараз, спокійна й свинцево-глянцева. Береги розбігаються вбік й губляться за тим горизонтом, зливаючись із безхмарним небом. Але це ще не море, це лиман, оте саме Лукомор’я. Пароплавові ще не вільно тут розвертатись, куди очі дивляться, він мусить рухатися лиманським каналом, суворо дотримуючись створів та буїв.

Ось ми пройшли Малі Касперівські створи й повернули на Великі Касперівські. Другий помічник Сашко саме користається з того й перевіряє поправку обох магнітних компасів. Бережися усяк зустрічний, бо Сашко, що ганяє від компаса до штурманського столу та назад, це гірше за монгольську кавалерію в марші на Москву. Це полк бойових індійських слонів, не менше. Ще поворот. На цьому коліні каналу за ліву брівку взагалі не бажано виходити, десь тут, якщо вірити Миколці, затонуло судно.

А ось на цьому коліні мій знайомий четвертий штурманець з київського пасажира «Генерал Ватутін» колись неправильно визначився, і трипалубний красень з німецькими туристами на борту на повному ходу вискочив на міляку, на радість туристам. Коли ще рятувальну операцію на сімейне відео зможеш зняти. Зняли й того четвертого помічника.

Але вже не на відео.