Читати книгу - "Земля Георгія"

Нарешті всі ці мілини та інші підводні перешкоди пройдено, «Вадічка» лягає на прямий курс поміж буями, що, як ліхтарі на проспекті, йдуть до горизонту й маяка, який стовбичить вдалині, вказуючи нам напрямок. Маяк той нагадує хатинку на ніжках, але не на курячих, а на чаплиних, бо стоїть на одній по коліно у воді просто посеред лиману. Ніяких маневрів не передбачається, можна просто триматися за «Вікінгом», який таки не схибить і на манівці не заведе, бо на ньому ж капітаном Миколка-Морячок, який на своїх «волгодонах» ходив цим БДЛК тисячі разів.

Виходьте, любий читачу, на місток зі своєї засідки в радіорубці. Станьте якось так, щоб не дуже впадало в очі другому штурману, бо сторонніх на місток не пускають. Та хоч розклиньтеся між радаром «Донець» та переборкою, вдаючи із себе ехолот. Що, там вже штангіст Андрійко? То ставайте з іншого боку. Нехай послухає й Андрійко. Адже йому теж було цікаво, чому Миколка такий знаменитий.

Десь у середині дев’яностих пароплави на Чорному морі закінчилися. При певному сприянні керівництва пароплав досить легко привласнити. Він же не нерухомість, а якраз дуже рухома маєтність. Вигадані чи дійсні претензії, арешт у чужоземному порту і суд з упередженням — і нема в тебе пароплава, наче й не було, якщо твої морські юристи не провадять цілком конкретних зустрічних дій. Але ж і юристу можна заплатити, щоб він тих дій не провадив. У морських контрактах сам чорт ногу зламає, якщо буде чортом суходільним.

За такою нехитрою схемою було розпродано все чорноморське пароплавство в Одесі, а Херсон залишився без навчального барка «Товариш».

Він був вітрильником побудови ще двадцятих років минулого століття, отриманим з Німеччини у 1945 як репарації з переможеного фашиста.

І перейменували його у «Товариша» на честь іншого уславленого навчального вітрильника, фашистами ж під час війни й потопленого. Зрозуміло, що застосовувати до такого антикварного судна усі сучасні вимоги Регістру Ллойда було тим самим, що вимагати, щоб Тур Хейєрдал чи Тім Северін встановив на своїх папірусних та шкіряних човнах вертолітні майданчики та вогнебезпечні танкерні шлюпки. Але саме так із «Товаришем» і вчинили, варто йому було зайти на ремонт до Англії.

До історичного судна, яке не раз під командою капітана Ванденка брало перші місця на всесвітніх регатах навчальних вітрильників, англійці виставили стільки вимог, що якби Ванденко, який тоді одночасно був і начальником Херсонського морехідного училища, пустив з молотка навчальні корпуси та гуртожитки, грошей на належний ремонт все одно не вистачило б.

А без цього принципові англійці відмовлялися випускати «Товариша» з порту. Хіба що тут-таки продати його на металобрухт. Аж явилися, наче з-під землі виросли, німці з Бремена, які до цього таїлися в засідці, але, мабуть, усю ту епопею з полюванням на «Товариша» і затіяли. Вони погодилися викупити знаменитий вітрильник і вкласти гроші в ремонт, але «Товариш» відтепер мав базуватися на Бременхафен і лише подеколи приймати на практику наших херсонських курсантів.

Репарації та контрибуції — невідворотна доля усіх переможених у війні. Я ні нащо не натякаю, бо і війни ніякої не було, але цього разу контрибуцію німцям сплатили таки ми.

До речі, варто було французам на вимогу якоїсь швейцарської компанії затримати у своєму Бресті побратима «Товариша» чотирищогловий барк «Сєдов», який базувався на Калінінграді, Міністерство закордонних справ Росії влаштувало таку психічну атаку французам, що ті відразу забули про якісь швейцарські претензії і судно відпустили. «Сєдов» свого часу теж по репараціях від німців отримали, як і сам Калінінград.

А нашому МЗС у ті часи не до моряків якось було. Це десятиліття тривало без зовнішніх справ, із самими вишиванками, щедрівками та колядками в амбасадах, бо їх розхапали якісь рухівські письменники. Але треба віддати їм належне: зараз вони принаймні навчилися реагувати хоч якось, коли наш екіпаж захоплять у заручники сомалійські пірати та при інших моряцьких негараздах.

Отож на «Товариша» було повністю начхати усім, крім Ванденка, який відмовлявся полишити судно в Англії на вірну переплавку на голки, і його екіпажу, якому вже не було чого їсти, і їх підгодовували якісь християнські проповідники.

У такі ж тенета одне за одним потрапляли й одеські судна. В який порт Середземного моря не зайдеш, усе арештованого одесита зустрінеш на рейді чи в порту. Сучасні ролкери та підстаркуваті пасажирські лайнери, сухогрузи, контейнеровози, яким би лише працювати та геть не кепську копієчку заробляти, — усе стояло по чужоземних портах і чекало на те, поки сума збитків зрівняється з вартістю судна.

Якщо Одеса повністю залишилась без торгового флоту, Херсон відбувся жертвоприношенням. І жертовним агнцем став «Товариш», на якому колись проходив практику кожен другий херсонський курсант.

Причину того, що поклоніння кумирові Дерибану замінили на жертвоприношення, слід шукати, як не прикро, не в самих херсонцях, а в тому, що на чолі «Укррічфлоту» в Києві сидів такий собі Славов, міцного йому здоров’я і належної оцінки його вчинку нащадками. І його прізвище я ніколи не забуду, і школярам розказуватиму, що певний час жив з ним в одному будинку, як розказували мені ветерани про Щорса чи про Ковпака.

Славов сказав одну коротку фразу, якої ніхто так і не дочекався від жодного начальника інших пароплавств, з якими Україна увійшла у незалежність:

— Тільки через мій труп.

Й «Укррічфлот», до якого і належали всі херсонські судна «ріка-море», залишився єдиною нерозпроданою судноплавною компанією України. Рідне місто Херсон могло спати спокійно: дерибану не буде.

Але як же без дерибану?