Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

— Хочеш знати, чим ти хворієш? — сказало розпливчасте обличчя. — І питаєш мене? А питати-то треба себе, хлопче. На що дивиться такий, як ти? Що не йде в такого, як ти, з голови? Я бачив такі плями в очах піхотинців і снайперів, в людей, які наполовину поїхали глуздом у своїх протитанкових ровах або тижнями лежали в засаді за ворожими позиціями і перехрестя прицілу ввижалося їм уже і в дзеркальці для гоління, розумієш?

Страх, або ненависть, або залізна пильність — ось що проїдає цим людям дірки в очах, дірки у сітківці, негерметичні ділянки, точки проникнення, крізь які просочується тканинна рідина і, скупчуючись між оболонками очного яблука, утворює рухомі грибовидні хмарки, дірки в погляді, — називай як хочеш, тьмяні плями, що поступово зливаються і затемнюють поле зору.

Але ти?.. На що витріщаєшся такий, як ти? Ти ж не окопний солдат і не снайпер-одинак. Чи ні? У себе там на верховині, в Моорі, ви ж хіба що буряками та камінням кидаєтесь. На буряки витріщаєшся? Чи ворога тримаєш на прицілі рогатки? З нареченої не спускаєш очей? Не казись. Хай там що, кидай це діло. Дивись куди-небудь іще.

— А як темно може стати? Що відбувається з такими людьми? — Берінг опустив рукав куртки і стер ним піт з лоба. — Вони сліпнуть?

— Сліпнуть? Ну що ти. Ніхто з них не сліпне. Бачать темні плями, виповзають зі своїх укриттів, з окопів і, налякані темрявою, прибігають сюди. До мене. Як ось ти. А потім сидять там само, де ти зараз. І далі усвідомлюють, що заціліли, і насамперед, і поки що, і все ж заціліли, розумієш? Тоді вони заспокоюються. І що відбувається? Хмарки розсіюються. Не скоро. Але з часом. Протягом тижнів, іноді місяців. Каламуть розсіюється, зір стає все яснішим, а врешті на сітківці лишається не більше двох-трьох легеньких слідів страху. От і все. Я був тому свідком. За три десятки років лазаретної служби надивився. І з тобою буде так само.

— А зараз? Що я маю зараз робити?

— Нічого, — сказав Моррісон. — Чекати.

— Але плями… їх побільшало.

— Їх завжди стає більше. А потім вони зникають.

— А якщо ні?

— Тоді ти один такий на тисячу, — відповів Моррісон. — Тоді, виходить, я помилився, і ти виняток. І тоді стане темно. Назавжди. І решту свого життя ти будеш бачити світ ніби крізь почорніле скло. Але ти не виняток, мій хлопче. Ти теж просто один з багатьох. З такими очима, як твої, я ще жодного разу не помилявся. Роби що хочеш. Клади на повіки квіти чемерника чи ковтай щоранку жменю піґулок, бігай на повню по колу чи викопай яму і сто разів прокажи туди назву своєї хвороби. Все, що тобі потрібно, — це час. Ти мусиш тільки чекати…

— А назва? Ну, щоб до ями… Сто разів яку назву?

— Гриб, або медуза. Латиною чи японською. Вибирай: Chorioretinitis centralis serosa, якщо маєш добру пам'ять. А якщо в тебе і пам'ять дірява, згадай японського лікаря, його звали Кітахара. Він описав твій різновид затьмарення погляду задовго до твого народження. Випий склянку за його здоров’я, заспокойся, а плями свої називай просто Кітахара, мій хлопче. Хвороба Кітахари.

Берінг мчав крізь дощ. Нісся, мов вихор, дорогою повз бараки Великого лазарету, повз порожні каталки та інвалідні візки, час від часу підстрибуючи на бігу, ніби хотів злетіти або дотягнутися до гілки, що хитається над головою, до плоду. Але там, куди тяглися його руки, не було ані гілок, ані плодів, лише темне, шумливе небо.

Берінг мчав, і з кожним кроком, з кожним ударом пульсу серце помпувало по жилах підфарбовану кров, заганяло крихітні кольорові часточки до очей, які ще не цілком відійшли від моррісонівського наркотику. Жовтошкірий, увесь, до кінчиків пальців, мчав він дорогою і бачив її перед собою, як ніколи, розпливчасто й неясно, але все ж не міг утриматися від сміху. Він сміявся. Він був щасливим.

Хвороба Кітахари. Від цієї японської хвороби він не осліпне. Не осліпне! Док Моррісон це обіцяв. Дірки в його світі зникнуть. Треба тільки чекати. Мати терпіння. І хмарки, що затемнюють поле зору, посвітлішають та зникнуть, немовби висушені штучним сонцем Нагої. Час. Йому потрібен тільки час. Помутніння зору таке ж минуще, як і ця ранкова злива, чиї водоспади промочили його аж до самої жовтої шкіри. Все розвидниться. Можуть пройти тижні. В гіршому разі місяці. Але він не виняток. Він — один з багатьох. Док Моррісон це обіцяв.

Берінг мчав. Лише коли задишка змусила його стишитись і зупинитися, він зрозумів, що біг не в той бік. Він хотів вирватися з лазарету. До Бранда. На волю. Але з потоків дощу перед ним постали не ворота, а метрової висоти дороговказ, на якому стояла всього одна цифра — 4. Четвертий блок. Майбутнє Моору. Ошалівши від щастя, він схибив керунком. Вискочив з барака для сліпих і побіг тією дорогою, якою вчора йшов з батьком і яка була попереду в усіх моорців; каменярі, солевари, вуглярі та буряківники приозер'я — всі вони, думаючи, що дорога веде їх на волю, до багатств рівнини, помандрують до четвертого блоку Великого лазарету.

А ось це чорне і зловісне — напевно ж не що інше як барак, де на початку довгої