Читати книгу - "Предок"

Вічний відпочинок.

«Високі слова».

Слово «трубадур» — зіталіянізоване. Провансаль, ці казали «тровер», від слова «trouver» — знайти, назначаючи цим, що вони були «винахідниками» своїх пісень, «знаходили» — себто: творили їх. У деяких місцевостях Провансу називали їх не «тровер», але «тробер», бо, як і в еспанській мові, звук «в» й «б» змішувався, висловлювався майже однаково.

Нехай читача не дивує, що авторка дає Херонімові славне прізвище Сіда. В Еспанії трапляється часто, що люди, дуже скромно поставлені, носять дуже «славні» прізвища. Авторка знала одного Педро «Гузмана» — це дуже славне прізвище славнозвісного героя — але він був тільки пастухом. Мабуть, цей звичай вийшов звідти, що, коли селяни покидали свої села, відходячи на працю до іншого кутка Еспанії, вони «на пам’ятку» зберігали прізвища або свого села, або того, кому село належало, бо лятіфундії були величезні. Нпр., доходило до дев’ядесяти шости тисяч гектарів, які належали тільки одній родині.

«Juste au corps» — тісно прилягаючі до тіла (з французької мови).

Французьким звичаєм.

У сідлі — ремінці відпинались і чоботи натягалися до належної вишини, аби не робити загибів. (Також французький спосіб).

Народній вираз; себто: загрожує авто да фе — стосом, на якому палили єретиків.

Беліссена — кельто-іберійська богиня місяця. Деякі альбігейські роди вірили, що «походять від неї».

Альбіґейські переконання. Бо вважали вони, що «смертю на хресті» ображена божеська велич і всемогутність.

Альбі — місто на півдні Франції, від якого «катари-чисті» дістали своє наймення «альбіґейців».

Так чомусь собі це уявляли за ті часи.

3 Богом, панове! (звичайна формула прощатись).

«La Lоса» — божевільна.

Valgame Dios! — поможи мені, Боже! Дуже популярний вираз здивування, суму чи дуже різнородних почувань

Люцібелем звали альбіґейці Люцифера, повставшого проти Бога Архангела

«Босих королівських», заложених Хуаною Безумною, куди переважно вступали жінки королівського роду, й наприкінці життя вступила й сама Хуана.

Драма Констанци та Інес де Кастро — вічна тема португальської поезії від Камоенса й до сучасного найліпшого поета Португалії — Евґеніо де Кастро. Проте слідні в цій темі деякі поганські запозичення, якоїсь невблаганної «долі-мойри», чужі християнству./Справді, така тема є, але головною героїнею подібних творів є сама Інеш де Каштру — трагічна жертва сваволі можновладців, безвинна причина жорстких кар, що впали на винуватців її смерті/ — Прим. упор.

Кармелітанка не сміє ані вийти на вулицю, ані показатися найближчим своїм. Описана тут — розмовниця у Дескальсас Рсалес у Мадриді. В інших кармелітських манастирях — нпр. у Празі, — розмовниця ще простіша. Це — цілком голі стіни малої кімнати, проти вхідних дверей — мале віконце з «турнікетом», зробленим із чотирьох дощечок, який можна обертати. На «турнікет» можна покласти книжку, фотографію чи гроші і обернути його. По ту сторону віконця-турнікегу сидить та черниця, з якою відвідувач бажає говорити, але її не видко — ні найменшої щілини в турнікеті нема. Перед віконцем — стілець. З авторкою цих рядків була така комічна пригода. Авторка принесла замовлений у неї переклад на чеську мовіу одної з книг св. Тереси з Авілі (здається була це «Дорога Досконалости») і — як звичайно, запиталася «чи може побачити мати Марію?» Треба було почути жах у голосі сестри-воротарки, яка перелякана перепитала: «По-ба-чи-ти?!» Бо це, справді, була річ неможлива! Але авторка перепросила і виправила вираз «побачити» на «порозмовляти з матір’ю Марією». За хвилинку вже ословив авторку рівний, «безбарвний» — без інтонації, — голос матері Марії: «Ляудамус Хрісті»… й відбулася розмова. Переклад був переданий. Але ані найменшої рисини таємної матері Марії авторка не бачила. Гонорар прийшов поштою, як звичайний гонорар, але за ним прийшов пакуночок із образками, реліквією від св. Тереси з Авільї й св. Марії Електи, що нетлінне тіло її збереглося у празьких кармеліток.

De mi corazon — дослівно: «мого серця». Пестливий вираз. Як вираз: «de mis pecadas» — «моїх гріхів» — є виразом