Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

того, як він пишається, мов кіт на глині, і весь аж струменить добротою». — «Отакої, — шпував Маріїн потік, — ти ще й порпаєшся в його шухлядах!» Щоб якось погамувати Марію, я спитав, як їй подобається поводження пана Ниссіма Бернара. «О, пане, аби мені колись про таке розповіли, я б нізащо не повірила. Тільки тут я про цеє й узнала. — І тут вона переплюнула Селесту глибиною свого піДходу: — Чужа душа — темний ліс». Аби змінити розмову, я заходився розповідати про мого батька, невтомного трударя. «Авжеж, є такі люди, які живуть зовсім не для себе, вони не мають просвітлої хвилини, не дозволяють собі жодної розривки, все служать іншим. У таких людей нема свого життя — це життя роздане». — «Диви, Селесто, така абищиця, покласти руку на ковдру й узяти круасан, а яка елегантність! Цей хлопець ледве зробить якийсь порух, а враження таке, ніби ворухнулося все шляхетство французьке — аж до Піренеїв».

Вражений цією більше карикатурою, ніж портретом, я замовкав; Селеста вважала, що це теж якась мудрація. «Га! Це чоло — таке нібито чисте, а чого тільки за ним не криється; щічки любі, свіженькі, наче мигдаль, рученьки м’якенькі, мов шовк, нігті, як пазурці» тощо. «А помилуйся, Маріє, як скупчено п’є він молоко, — дивлячись на нього, аж кортить помолитися. Яка поважна міна! Сюди б фотоапарат! Дитина, та й годі. То у вас тим збереглася така ясна цера, що ви п’єте молочко? Ох, який же він ще молодесенький! Ох, яка в нього гарна шкіра! Ви ніколи не зістарієтеся. Ви щасливчик, вам ні на кого не доведеться зводити руку, у вас вольовий погляд, вам досить глянути — і вас одразу послухають! Ого! Він уже важким духом дихає! Підхопився, забринів, як струна!»

Франсуазі не подобалося, що ці дві, як вона висловлювалася, «оманниці», заходили до мене справляти балачку. Директор, який через своїх підлеглих стежив за всім, що діялося в готелі, зауважив мені, що постояльцям не личить базікати з тими, хто на дорученні. А я, ставлячи моїх «оманниць» вище за всіх дам, замешканих у готелі, тільки розреготався йому в обличчя — спробуй йому щось розтлумачити, все одно не втне. І сестри, як і раніше, заходили до мене. «Диви, Маріє, які в нього делікатні риси. Чудово вималювана мініатюра, хоч на вітрину виставляй, так і пориває очі. А рухи! А вже слухати його можна день і ніч».

Не знаю, який бзик змусив чужоземку привезти їх із собою: не знаючи ні історії, ні географії, вона облом ненавиділа усіх англійців, німців, росіян, італійців, усю цю чужинецьку «шушваль», а любила тільки французів, та й то не всіх. Обличчя стільки зберегли вологу податливість глею їхніх рідних річок, що тільки-но заходила мова про якогось чужоземця, замешканого в готелі, у Селести і в Марії, коли вони повторювали його слова, лиця ставали як у нього, рот як у нього, очі як у нього — так і поривало закарбувати ці чудові театральні маски. Селеста, удаючи, ніби тільки передає те, що казав директор або хтось із моїх знайомих, присмачувала свою розповідь украпленнями, з яких визирали всі вади Блока, голови суду тощо. Звіт про найпростіше доручення, яке вона послужливо зголосилася виконати, оберталося в неї на незвичайне портретування. Сестри ніколи нічого не читали, навіть газет. Одного разу вони побачили на моєму ліжку книгу. Була то збірка чудових віршів маловідомого поета Сен-Леже Леже. Селеста прочитала кілька сторінок і спитала мене: «А ви певні, що це вірші, а не загадки?» Звісно, для особи, яка вивчила в дитинстві тільки одного вірша: «Відцвітає під місяцем без», бракувало якоїсь ланки. Гадаю, їхнє вперте небажання чогось навчитися почасти пояснювалося нездоровим підсонням їхньої малої батьківщини. А проте вони були обдарованіші за деяких поетів, але тільки скромніші за багатьох із них. Коли Селеста виголошувала щось дуже цікаве, а я, не затямивши гаразд, просив її повторити, вона присягалася, що забула. Вони ніколи б не прочитали, але й не написали б жодної книжки.

Франсуаза йойкнула, дізнавшись, що брати цих геть простих жінок одружені — один з сестреницею архієпископа Турського, а другий з родичкою єпископа Родезького. Директорові ці імена нічого б не сказали. Селеста витикала іноді своєму чоловікові, що той її не розуміє, а я дивувався, як він її витримує. Вряди-годи вона, тремтяча з люті, ладна все крушити, була огидна. Кажуть, ніби солона рідина, якою є наша кров, це не що інше, як збережений у нашому організмі спадок морської прастихії. По-моєму, так само Селеста не тільки в скаженині, а й у пригніченому стані зберігала в собі ритм своїх рідних струмків. Сила у неї виснажувалася теж, як у струмків — вона просто висихала. Тоді ніщо не могло її оживити. Аж це кровообіг відновлювався в її великому, пишному й легкому тілі. Вода знов струмувала під опаловою прозорістю її блакитнявої шкіри. Вона всміхалася сонцю і все блакитніла й блакитніла. У такі хвилини її хотілося величати Небесною. Зрештою, в цілковитій згоді з її ім’ям.

Блоковій посімейці і вві сні не приснилося б, чому вуйко не снідає вдома, і з самого початку вона ставилася до цього як до забаганки старого парубка (може, там якась інтрижка з акторкою?), а директор бальбецького готелю всіляко покривав Ниссіма Бернара. Тим-то, не сказавши нічого вуйкові, він не одважився навіть нагримати на сестреницю, хоча й порадив їй шануватися. Молода панна та її приятелька кілька днів потерпали, що їх вигнано з казино та Ґранд-отелю, але потім, побачивши, що все пе-ребулося, зраділи, що тепер можна показати батькам родин, які від них відверталися, що їм усе дозволено. Звичайно, розігрувати знову сцену, яка всіх обурила, вони не насміли. Та мало-пома-лу взялися за своє. Одного вечора, коли я з Альбертиною й Блоком, якого ми спіткали, виходили з казино, де вже гасили вогні, ми побачили, як назустріч нам, обнявшись і знай собі цілуючись, іде ця парочка; а як поминули їх, почули їхні гегекання, виск і сороміцькі зойки. Блок похнюпив голову, аби не показати, що упізнав сестру, а я катувався думкою, що цією особливою ги-досвітною мовою вони, може, озиваються до Альбертини.

Другий випадок ще дужче прикував мою увагу до гомор-рейської сторони. На пляжі я побачив гарну молодицю, ставну, бліду, з чиїх очей сипалися