Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

443
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 92
Перейти на сторінку:
же нижче. Може, треба було стати на коліна?

– Красю, повєдав я всьому панству про те, як добре валчив ти у борні з чужинцями.

– Я виконував ваш наказ, пане.

– Дуже добре виконував. Так добре, як не може виконувати слуга. Я замислився, чи не змилилися ми, коли записали тебе в слуги?

Я мовчав, не розумів, до чого він вів.

– Красю, ми ферували, що Січі потрібні такі бійці. Ти сміливо бився з дикими, ти рачив звитяжство над чужинцями. Ти вижив у чорних чаклунів. Ти валив трупаків і їх теж звитяжив! Хіба звичайний слуга здатний на таке? Ні! То, Красю, ми вирішили вивести тебе у джури! – пояснила Понамка.

– Дякую, пане! – я впав на коліна.

– Не голи своє волосся. Три роки будеш джурою. Служитимеш у куренях і на кордоні, коли вислужиш, то паничем станеш!

– Дякую, пане!

– Імай зброю джурську! – наказав Непийпиво. Мені піднесли шаблю, коротшу, аніж у паничів, але шаблю, а також кольчугу та шолом. Непийпиво вихопив свою шаблю і підніс мені до губ. – Чи присягаєшся ти бути вірним Січі та покласти за неї живіт свій?

– Присягаюся! – сказав я і поцілував шаблю. Непийпиво поклав її мені на голову.

– Ось у нас стало на джуру більше! Слава Ісусу Кривавому! – натовп дружньо відгукнувся на цей крик. – Підводься. Джурі не личить збивати коліна! – наказав Непийпиво.

Я підвівся. Ноги тремтіли, я намагався заспокоїтися.

– Відтепер ти будеш їздити на коні і їсти свинину! Якщо будеш буий та ярий, то станеш одним із братів! Нагода показати себе буде в тебе вже сьогодні! – крикнув Непийпиво. – Багато братів загинуло! А бидло плодиться швидко! То бути сьогодні Великій крові!

Натовп захоплено загудів. Джури схопилися за шаблі.

– Запалити вогні! – наказав Непийпиво. І на баштах куреня загорілися вогні сигнальних багать. – Джури, до бою!

Джури кинулися до своїх коней. Мені вказали, де мій. Паничі залишалися у фортеці, не збиралися їхати. Я нічого не розумів.

– Треба імати побільше вух, – сказав мені якийсь джура, що гарцював на коні поруч. – Не зупиняйся біля перших сараїв, їдь далі, там буде багатша користь!

Він посміхався, його ще дитяче обличчя у виблисках смолоскипів набувало страшного виразу. Бачив, що джури перевіряють зброю. Ніхто з них не одяг шолом чи обладунки, не узяв списи чи щити. Лише шаблі.

– Бийте у дзвін! – закричав Непийпиво. І дзвін на стіні ожив. Удар, другий, третій. Звук летів у височині, його було чутно далеко звідси. Джури ледь стримували коней, всі були напружені, готові до гонитви. Непийпиво чогось чекав, а потім крикнув: – Напрод!

Ворота з куреня відкрилися, і натовп джур зірвався з місця. Їх було кілька сотень, вони вискочили з фортеці і розлетілися у різні боки по дорогах. Я мчав разом з ними, не знав, куди і навіщо. Побачив, як джури вихопили шаблі, що стали тривожно виблискувати у світлі місяця.

Ми, кілька десятків джур, летіли дорогою, побачили попереду сарай рабів. Двері були відчинені, звідти ще хтось вибігав, якісь тіні кидалися врозтіч полем. Частина джур помчала далі, а частина розсипалася услід тіням. Легко наздоганяли їх і рубали шаблями. Крик, терпкий запах крові. Тіні, великі і малі, бігли, джури наздоганяли і рубали. Дорослих і дітей. Раби навіть не робили спроб спротиву. Просто бігли, намагалися втекти. Але як ти втечеш у полі від прудконогих коней джур? Помітив рух у кущах. Автоматично спрямував коня туди. Дуже хотів, щоб звідти вистрибнув раб, а краще два, щоб вони напали на мене, атакували, примусили захищатися! Але з кущів кинулися врозтіч дрібні тіні. Діти! Рабські діти! Вони тікали, коли назустріч їм кинувся джура. Хвацько та легко рубив тих діточок, наче косив траву. Потім стрибнув з коня, почав возитися з трупами. Я не розумів, що він робив, а потім побачив, що джура відрізав у вбитих праві вуха.

– Чого став? Напрод! – крикнув мені той джура, коли помітив погляд. – У мене вже сім!

Він був весь у крові, тицьнув мені в обличчя жменю відрізаних вух і помчав далі. Я теж нагнав коня. Летів у темряві, заповненій передсмертними криками та кров’ю.

– Тут їх багато! – почув крик і побачив, як тіні вершників кинулися кудись убік. Крики, відчайдушні крики приречених на смерть, хлюпання плоті та крові на гострих шаблях, стогони. Тіні стрибали з коней, вбивчі рухи шаблями. Людські вуха відрізалися тихо, без звука.

– Напрод!

Мчалися кудись у ніч. Прямо на дорозі валялася якась темна купа. Коні перестрибували її. Я побачив, що це трупи рабів. Здебільшого жінки та діти, чоловіки встигли втекти далі. Я почав блювати.

– Раби сховатися могли у ярку за садом! – крикнув якийсь джура, мабуть, місцевий, що знав ці краї.

Він помчав, за ним інші. Хоч вже була і ніч, але видно добре, бо повний місяць і жодної хмари. Джури дико верещали, чим лякали рабів, примушуючи тих підводитися зі схованок і бігти. Свистіли шаблі. Крики. Звірині крики тих, хто вбивав, і зойки тих, кого вбивали. Я блював і мчав у потоці вершників. Ми влетіли у сад. Пахло яблуками. Вони вже достигли і хрумтіли під копитами коней. Джури роз’їхалися садом. Рубали рабів, які плазували по землі, намагалися сховатися.

– На деревах! – крикнув якийсь пильний джура.

І тут стало видно, що частина рабів, здебільшого дітлахів, залізла на дерева і сховалася у гіллі. Хтось з джур почав штрикати шаблею вгору з сідла, хтось подерся на дерева і рубав дітей там. Деякі малі раби стрибали на землю і знаходили свою смерть там, бо джури були швидкі і уважні, не пропускали жодного. Коли добили останніх, злізли з коней і почали відрізати вуха. Суперечок, де чиє вухо, не виникало. Хто перший відрізав, того і вухо. Далі ще будуть. Джури швидко поповнили свої колекції, стрибнули на коней і помчали далі. За садком був ярок, там чекала багата здобич. Раби, що сховалися у кущах, тепер розбігалися, але їм було не втекти від гострих шабель. Крики, сморід крові, хрипи вмираючих. Я їхав спустілим садом. Усюди тіла. З відрізаними вухами. Ці раби не повставали, вони просто важко працювали все життя, а тепер були вбиті. Разом з жінками і дітьми. Ні за що. Просто Непийпиво порахував, що їх стало забагато, після великих втрат серед паничів і джур треба було зменшити кількість рабів.

Я відчув погляд. Купа гілок, мабуть, залишена з часу обрізання саду навесні. Подивився туди. Просто подивився, я б проїхав повз, не збирався туди лізти, але той, хто там ховався, не витримав мого погляду,

1 ... 82 83 84 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"