Читати книгу - "Списоносці"

Дещо, однак, мушу розповісти. Навесні 1943 року мене перевели з Берліна в Берн. Там я був прикріплений до військового аташе. На той час нейтральна Швейцарія була місцем перебування багатьох міжнародних шпигунських органів. Штати майже всіх офіціальних дипломатичних органів, «відповідно до потреб», розрослись утричі, а німецька, американська і британська місії — в чотири рази порівняно з довоєнним часом. За кулісами велась вперта боротьба, в якій брали активну участь німецька, американська та англійська розвідки. Не можна не згадати й про шпигунську діяльність Ватікану, яка, на мою думку, не тільки в той час, але й сьогодні відіграє першорядну роль.

Таким чином, я був свідком впертої боротьби, маневрування і різноманітних тактичних ходів з боку супротивників. Не кожен з угорців мав змогу це спостерігати. Я бачив більше, ніж інші. Це й зрозуміло, бо члени угорського дипломатичного корпусу в цій запеклій боротьбі відігравали друго- або третьорядну роль, проводячи залежну політику і виступаючи як допоміжний загін німецької місії.

Я вже сказав, що до Берна прибув з Берліна. Між іншим, моє однорічне перебування в Берліні надзвичайно розчарувало мене. Мушу зауважити, що націонал-соціалізм у дії здалека мені сподобався більше. Але що ж саме мені в ньому не сподобалось? Я й досі сушу голову над цим, та конкретно сказати не можу. Спосіб, яким Гітлер позбувся євреїв та своїх супротивників, я не осуджував, хоч і визнавав його жорстоким. Мене обурювало те, що німці навіть до угорців ставляться з глибоким презирством, не вважаючи нас повноцінними людьми. Таке ставлення принижувало мене як людину, ображало мої почуття національної гордості. Ця пихата зневага особливо була помітна в керівників націонал-соціалістів, які надзвичайно примітивно мислили. Їх чванливість, вихваляння своєю силою були мені ненависні. Інакше кажучи, від системи Гітлера відгонило огидним смородом панування наброду, який я ненавидів усім серцем. Та все це я пробачав німцям, добре пам'ятаючи про те, що, кінець кінцем, тільки завдяки їм можливе приєднання до нас Фелвідеку, Трансільванії і частини Югославії.

Мене стурбував крах бліцкригу. З фронтів, правда, надходили повідомлення про перемоги. Але я добре вмів читати між рядками.

Поразку під Москвою ще якось можна було пояснити, але катастрофа на Волзі ніяк не вкладалась у моїй голові. Тоді я почав докладно вивчати становище на фронтах. Те, що я виявив, глибоко вразило і вкрай стурбувало мене. Передусім мене непокоїла думка: «Що буде зі мною, коли нас переможуть? Чи не безглуздо було пов'язувати свою долю з німцями?» З цими ваганнями і болісними думками я й приїхав на місце нового призначення… В Берліні я почував себе дуже погано. Під час бомбардування мене охоплював жах, хоч я намагався зобразити на обличчі безтурботність. В Швейцарії було спокійно, принаймні зовні. Тут не вили сирени і не падали бомби. Населення жило спокійно і врівноважено. Я помітив, що настрої швейцарців антинацістські. Місцеві жителі відкрито говорили про жорстокість націонал-соціалістів, про табори смерті. Я знав, що все це правда, і ніяковів, коли на мене, угорського офіцера та дипломата, дивились як на союзника німців.

Після багаторічної розлуки я зустрів у Берні Анну-Марію. Наша зустріч принесла мені болісне розчарування. Востаннє я бачив її молодою. Тепер переді мною стояла літня жінка. Можливо, вона справила на мене таке враження тому, що постаріла не на моїх очах, і я не мав змоги поступово призвичаїтись до змін в її зовнішності. До того ж я в той час пристрасно кохав Вероніку!

Анна-Марія працювала директором приватного пансіону, де виховувались, головним чином, дочки англійських і американських фабрикантів та торговців. Згодом я довідався, що вона за порадою Титуса залишила роботу в Лізі націй і одержала з його допомогою цю посаду.

На новому місці роботи в мене було небагато, тому свій вільний час я проводив з Анною-Марією. Їй не минуло ще й сорока п'яти років, але волосся її вже посивіло, а важка служба розладнала нерви.

— Знаєш, Гашпаре, — сказала вона сумно, — я смертельно втомилась. У моїй душі цілковита порожнеча.

Я спробував втішати Анну-Марію, говорив про всяку всячину. Про героїчні вчинки, про батьківщину, про угорську націю, але вона тільки сумно посміхалась.

— Облиш, Гашпаре!.. Я вже давно перестала вірити в подібні теревені. Все це слова, порожні слова, які не можуть заспокоїти мого серця. А за тими словами причаїлися жорстокість і зненависть… — Жінка глянула на мене. В очах її відбилися біль і печаль. Потім погляд її знову затуманила тупа байдужість, — А чи знаєш, Гашпаре, — сказала Анна-Марія, — який жорстокий твій друг, хоч він і патер. Мабуть, жорстокішого за цього диявола ще не носила земля. Я в його пазурах назавжди, без будь-якої надії вирватись. Тобі я довіряю, бо ти колись любив мене і я кохала тебе. А нині? Боже, куди поділись ті чарівні почуття! Мабуть, тільки ненависть зосталася в моєму серці. І я ненавиджу передусім саму себе.

Я дивився на її худорляве обличчя, яке раз у раз здригалось, на худі, майже прозорі руки. Від колишніх принад моєї коханки не лишилось і сліду. Я був певен, що з таким же почуттям розглядає мене вона. Ми сиділи в альтанці пансіонного саду. Повітря було напоєне пахощами квітів, навколо панувала сонна, благодатна, мов бальзам, тиша. Вдалині височіли холодні, оповиті зеленим вінком гори, ховаючи вершини в низьких хмарах. Анна-Марія, байдужа, сиділа напроти мене. Жінку не хвилювала навіть навколишня краса. «Висока мета» вбила її ідеали. Вже довгі роки не з власних переконань, а з примусу Анна-Марія веде шпигунську роботу задля батьківщини, котру ненавидить так само, як і себе.

Мені було шкода цю жінку, але я нічим не міг їй зарадити. Вона потрапила в тенета Титуса, з яких уже не вирветься.

Іноді очі Анни-Марії спалахували дивними вогниками. В цей час вони глибоко западали, здавалось, ніби жінка хвора на якусь невідому хворобу.

Згодом Анна-Марія мені розповіла, що звикла до морфію. Тільки тоді я зрозумів, чому вона буває часом така байдужа, наче задубіла.