Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Скажіть щиро, Мегре… — В його голосі вчувалося якесь вагання, навіть острах. — Ми з вами майже однолітки…

— Мені вже п'ятдесят два…

Це було добре відомо лікареві, який не так давно власноручно заповняв медичну картку на комісара.

— За три роки відставка… В п'ятдесят п'ять нас, поліцаїв, відпроваджують вудити рибу.

Обоє сумно зітхнули. Крізь відчинене вікно до кімнати інколи вривався свіжий подих вітерцю. На небі, десь далеко, спалахували блискавки, але грому не було чути. В будинку навпроти у завішених вікнах мелькали чиїсь тіні. З одного вікна, спершись на лутку, до них пильно придивлявся якийсь старий.

— А мені сорок дев'ять… Замолоду три роки щось важать… Але в нашому віці…

Мегре навіть не думав, що незабаром, за зовсім інших обставин, йому доведеться в усіх подробицях пригадати цю неквапливу розмову. Йому завжди подобався Пардон, і вечори, які вони іноді проводили разом, завдавали комісарові справжньої втіхи.

— В нашому життєвому досвіді б дещо спільне… Мов ставлення до людей у чомусь нагадує ваше… Більше того… Можливо, у нас були навіть спільні клієнти…

Це було цілком імовірно. Чого тільки не трапляється в цих перенаселених районах Парижа?!

— Я хотів би поставити вам одне запитання…

Пардон явно хвилювався. Незважаючи на їхню особисту дружбу і навіть дружбу їхніх родин, були проблеми, яких не наважувалися торкатися в своїх розмовах ні лікар, ні комісар. Наприклад, вони ніколи не дискутували ні щодо політики, ні щодо релігії.

— Так от… — провадив Пардон. — Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця по-справжньому злого, тобто…

Він на мить замислився, добираючи потрібне слово.

— Тобто викінченого злочинця, який чинив би зло свідомо — заради самого зла… Звичайно, я не маю на увазі злочинців політичних чи воєнних — хоча б тому, що вам, на щастя, не доводилося мати з ними діла… Це неповноцінні люди, охоплені манією величі, тобто душевнохворі, яких годилося б тримати в гамівних сорочках…

— Одне слово, вас цікавлять чисті злочинці?

— Скажімо, викінчені…

— Згідно з карним кодексом?

— Ні… Згідно з вашим досвідом…

Примруживши очі, Мегре уважно спостерігав за своїм другом, точніше, за сигарою, яку той невправно тримав у руці, щомиті ризикуючи струсити на килим сизий нагар. Нарешті він не витримав і всміхнувся. Помітивши його погляд, лікар зніяковіло загасив сигару.

Вони без слів розуміли один одного. Можливо, коли б не ця клята сигара, лікар тримався б певніше, і їхня розмова не вийшла б за межі звичайних буденних тем.

Як він щойно сказав, йому було сорок дев'ять. Вже понад двадцять років він щодня схилявся над десятками хворих, які дивилися на нього, як на господа бога, сподіваючись, що він дасть їм здоров'я, пораду, продовжить їхнє життя, полегшить їхні страждання..

Він урятував багатьох чоловіків, жінок, дітей, допоміг іншим змиритися зі своєю долею. Щодня йому доводилося приймати рішення більш категоричні, аніж судові вироки.

Начитавшись газетних нісенітниць, жінка примусила його відмовитись від сигарет, а в нього навіть не стало духу сперечатися з нею. Навіщо її дратувати, чинити прикрості? Отож у її присутності він покірно смоктав смердючу і, певно, не дуже смачну сигару.

Та на самоті, беручись за кермо старенької машини, щоб їхати до хворого, він, мов той злочинець, тремтячими руками діставав і запалював сигарету.

Мегре якийсь час мовчав, обмірковуючи відповідь.

— Коли б лиха доля примусила мене стати суддею, — нарешті повагом мовив він, — то, певно… А втім, ні! Судити людину?! Я б ні за що не взяв на себе такої відповідальності!

— Незалежно від злочину?

— Тут важить не стільки сам злочин, скільки те, Що спонукало людину його вчинити…

— Отже, ви це знаєте випадку, коли б вирок можна було винести одразу, без жодних вагань?

Ви маєте на увазі чисте лиходійство?.. Звичайно, я говоритиму з особистого досвіду… Так, мені зустрічалися люди, яким я з насолодою давав ляпаса… Але потім, ведучи розслідування, я завжди переконувався, що вина їхня не є абсолютною… і що завжди можна знайти обставини, які…

Мегре не доказав, почувши у себе за спиною жіночий голос:

— Може, вип'єте по чарочці арманьяку?

Лікар запитально глянув на свого друга.

— Ні, дякую…

— До речі, коли я вас востаннє оглядав?

— Може, рік тому…

Десь зовсім близько спалахнула блискавка, і над дахами прокотився могутній грім, але з неба не впало жодної краплини.

— Може, зайдемо на хвилинку до кабінету?

Під стінкою у колисці спав первісток доньки Пардона.

— Не турбуйтесь, він спить міцно… На жаль, лише до п'ятої години ранку… Ану, роздягайтесь…

Мегре слухняно зняв піджак та сорочку. Лікар з поважним виглядом дістав стетоскоп.

— Дихайте… Дихайте глибше… Тепер ротом… Гаразд… А тепер ляжте тут і розстебніть ремінь… Звичайно, ви не стали працювати менше й повільніше, як я вам радив?

— А ви?

— Ясно, ясно… А як щодо режиму? Мегре заперечливо хитнув головою.

— Отже, все-таки п'єте… Хоча б менше, ніж раніше?

— Я домігся лише одного — мені завжди соромно, коли я п'ю. Байдуже що — келих пива чи чарку кальвадосу… Буває, я цілий тиждень у рот не беру спиртного — хіба що склянку столового вина перед обідом. Потім починається розслідування, зайдеш до якоїсь кав'ярні, щоб постежити за будинком навпроти, вдихнеш запах — і пішло…

Як у Пардона з його сигаретами. Хоча обидва були вже цілком зрілі