Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Як ти думаєш, це він через ту пизду, Ахінацею?» — запитує він.
«Да, через неї».
Пауза.
«Невже баба може у нас так залізти?» — ніби сам у себе запитує Бодьо.
Бодьо каже, що сьогодні піде гуляти з братом, і ми прощаємося. Він, мабуть, загнив на мене, бо розраховував, що цей вечір сплавимо разом. Я включаю радіолу, ставлю платівку бітлів, яких останнім часом не слухаю, бо добряче набридли. Голка кілька секунд потріскує на доріжках, поки на мене з колонок не навалюється лавина звуків. Якщо прийде Капуста, а з нею Ляня… я не знаю, чим їх пригощати, в хаті повний голяк — тільки гречка з помідорами. Хоча можна буде посмажити картоплю, а зверху на неї розбити два курячих яйця й перемішати. Дешево і сердито. Після полудня вони привалюють. Я в осаді! Від одного погляду Ляні мною трусить, не знаю чим зайняти руки, аби не бачила мого хвилювання. Вона дивиться на мене так, як дивляться на рідну людину, котра потрапила в автомобільну аварію: тепло, ніжно, з легким болем. Капуста весело чірікає, а ми її не чуємо, кидаємося одне одному в обійми й облизуємося. Ляня тремтить під моїми руками, відчуваю, як гарячі сльози потрапляють мені на щоки й губи; заплющую очі й про себе кажу: люблю. Капуста щебече менше, невдовзі замовкає й залишає нас у коридорі, а сама йде на кухню. Пауза. Дурачок, дивиться на мене, я цього чекала, так довго чекала. Беру її обличчя в долоні й цілую відкриті, сумні оченята. До нас підходить Капуста, дає мені по задниці, каже, досить облизуватися. Заходимо на кухню, на столику стоїть шампанське й вино, коробка цукерок, яблука. Смажену картоплю будете? — дивлюся на них. Капуста каже «да» й береться її чистити. З холодильника витягую свіжу капустину, помідори, зелену цибулю. Ляня робить овочевий салат. Після того, як ми вдушили алкоголь, поїли і Капуста ніби мимохіть звалила додому, аби ми змогли наговоритися й порозумітися (?), я несподівано відчуваю смуток і незручність. Ляня сидить мовчки за моїм письмовим столом і розглядає купу фотографій, де ми великим табуном купаємося на озері, йдемо з наплічниками через потоки в Карпатах, бухаємо на природі, тримаючи в руках шашлики. Показую їй вічно юного Юру Пижа. Гарні були часи, і фотки гарні. Всі ми — я, Пиж, малий Машталір, Коновал — сидимо за столиком у моєму дворі. Юра виглядає таким чистим і наївним, з патлатою головою, бо стригтися під насадку ми почали лише рік тому, ніхто би не подумав, що його не стане… Ляня розпитує, як він загинув, а я розповідаю їй про нєпанятки, пов'язані з його смертю. Мабуть, до нього в той вечір якісь ублюдки доєдналися й валили ногами, поки він не загнувся. Ми говоримо про що завгодно, тільки не про нас. Ляня здебільшого мовчить, чекає, коли ж я згадаю про нас. Пауза.
— Чого ти мовчиш? — дивиться на мене.
— Не хочеш говорити?
— Ляня, з чого ти взяла?
— Просто… просто ти так поводишся, наче я… — враз замовкає, в пальцях крутить простий олівець, — наче я тебе не цікавлю.
Підходжу ззаду, кладу їй руки на плечі, вона здригається, закидає назад голову, злегка розвертається до мене, я цілую її в чоло, губами повзу по бровах, по носикові — до розтуленого рота. Чєшу їй на вушко: люблю тебе, маленька, не можу без тебе жити, завжди думаю про тебе, де б не був — думаю про тебе.
— Чого ж ти не дзвониш, дурачок? А? Я ж завжди чекаю…
— Не знаю, — продовжую цілувати, опускаюся на коліна, ротом занурююся між ґудзики блузки, повільно знімаю її, припадаю до животика.
— Ах, дурачок…
— Да, да, я повний придурок, маленька. Пауза.
— Я тебе люблю, дурачок… Підводжуся. Відповідаю їй гарячим засосом, і я тебе, кроха, люблю, не можу без тебе жити.
Господи, якого милого я їй про це чєшу? Я ж із нею не буду…
— Ти мені обіцяєш, що ми будемо зустрічатися? — заплакано й радісно запитує вона, від чого в мене мало не падає шухляда. У горлі пересихає, бо в неї зараз такий вигляд, наче вона свята. Сто пудів — будемо.
— Да, маленька. Да, ми будемо зустрічатися. Бляха, який я лось! Дію, наче кончєний…
Цього не треба було говорити. Не треба!
— Толя, а ти не обманюєш? Пауза.
— Нє, маленька, — цілую її в оченята. — Ти шо, мені не віриш?
— Вірю.
Хочу наговорити їй всілякої лажі, але стримую себе, вона й так багато наслухалася; від старшого Машталіра чув, що в бабів від постійної брехні їде дашок, точніше — у них планка падає від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.