Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

— Ось, як вам подобається цей уривок з Уолта Уітмена: «…Признайтеся, що для гострого ока всі ці міста, переповнені нікчемними гротесками, каліками, блазнями, які безглуздо кривляються, і потворами, здаються якоюсь безрадісною Сахарою. У крамницяx на вулицях, у церквах, пивних, присутствених місцях — скрізь легковажність, пошлість, лукавство і брехня; скрізь фатувата, квола, чванлива, передчасно достигла юність, скрізь надмірна похіть, нездорові тіла, чоловічі, жіночі, підфарбовані, підмальовані, в шиньйонах, грязного кольору обличчя, зіпсована кров; здатність до материнства припиняється чи вже припинилася, вульгарні поняття про красу, низькі нрави чи, вірніше, повна відсутність нравів, якої, мабуть, не знайти в усьому світі…» Так Уітмен писав про сучасну йому американську демократію. Згодьтеся, що тепер картина не краща, а гірша, — закінчив Престо.

Гофман слухав уважно, спочатку здивовано, потім з дедалі більшим занепокоєнням і, нарешті, з обуренням.

— Що ви на це скажете? — спитав Престо.

— Ви хочете стати на цей згубний шлях? — уже з жахом спитав Гофман

— Чому ж згубний?

— На шлях викриття соціальної несправедливості? Шлях політики? Хочете кинути виклик національному самолюбству? Вас розтопчуть ногами! Проти вас повстануть усі, хто має владу і гроші. Але й глядачі відвернуться од вас: глядачеві не дуже-то подобається почувати себе в становищі хворого, який перебуває під ножем злого хірурга.

— Не гарячіться, Гофман! Вислухайте мене.

Але Гофман говорив далі, як проповідник, що викриває великого грішника:

— Згадайте долю картин режисера Еріка фон-Строгейма. Він не хотів давати «щасливих» картин. І що ж? їх приймали холодно, незважаючи на всі художні цінності.

— Треба зробити так, щоб їх приймали захоплено, — заперечив Престо. — Ви не думайте, що я збираюся ставити грубо-агітаційні картини, показувати тільки горища і підвали, страхіття експлуатації та безробіття. Я хочу створити такі картини, щоб глядач сміявся не менше, а може, навіть більше, ніж раніш. Я хочу показати красу і велич душі, але там, де її раніше ніхто не помічав. Ми з вами багато чого не побачили, Гофман. Ви й не підозріваєте, скільки може бути грації, витонченості в простих трудових рухах дівчини, яка прибирає в кімнаті або розвішує білизну… Ми надто багато знімали палаців і аристократів… Не бійтесь! На моїх нових картинах сміх не змовкне. Буде сміх, будуть і сльози. Адже публіка любить поплакати Ви це теж знаєте. Глядач вийде з кіно зачарований. А через день—два він задумається. І непомітно для себе прийде до висновку, що наш світ, наша прославлена демократія не такі вже й хороші, що треба шукати якийсь вихід, а не тільки вперто вірити в повернення золотого віку процвітання, який минув і більше не повернеться. Ось моя мета! Це я вам так відверто про все розповідаю, Гофман, — сказав Престо після паузи. — Але глядач, та й усе наше так зване світське товариство, мабуть, не дуже скоро розбереться в «соціальній підступності» моїх фільмів

— Розберуться! І швидше, ніж ви думаєте! — заперечив Гофман. — Містер Пітч перший відкине ваші сценарії. А якщо не він, то цензура Нью-йоркського банку, від якого він сам залежить, у найкращому разі поріже, покремсає, виправить… а найімовірніше — не дасть «реліз».

— Мені не треба ніякого релізу, — відповів Престо.

— Я не розумію вас.

— А зрозуміти, здавалося б, неважко. Я організую власне кінопідприємство.

Гофман відкинувся на спинку крісла і вигукнув:

— Що далі, то гірше! Це ж просто безумство! Я знаю, що ви маєте деякий капітал. Але ваші кошти — палиця проти гармати. На вас підуть війною всі сили банкового капіталу, його легка кавалерія — преса, прокатні фірми, власники кінотеатрів. Пітч витрачає кілька мільйонів щотижня, а його підприємство не найбагатше в Голлівуді. Ви просто йдете на неминуче розорення, Престо, і мені дуже шкода вас. Здається, карлик Престо був практичною людиною.

Тоніо посміхнувся:

— Час покаже, хто з нас практичніший, старий чи молодий Престо. Не думайте, Гофман, що мої вчинки необачні. — Він ляснув рукою по папках. — Ми з вами ще займемося цим матеріалом; і ви побачите, що я все передбачив. Як би там не було, весь риск падає тільки на мене. Я запрошу дуже небагатьох видатних артистів. Якщо розорюсь, вони завжди знайдуть іншу роботу. Всіх інших артистів і службовців я маю намір навербувати з безробітних членів професійних спілок. Для них, у найгіршому разі, це буде принаймні перепочинок.

— А якщо видатні артисти не підуть до вас? Не буде ж міс Люкс грати роль прачки!

— Обійдуся й без них, — відповів Престо. — Мені важко було б обійтись тільки без досвідченого, талановитого оператора. Але я розраховую на вас, Гофман. Невже й ви, мій давній друг, відречетесь од мене і скажете: «Я не знаю цієї людини»?

Настала напружена мовчанка. Глибоко задумавшись, Гофман пускав кільця диму. Потім він почав, немовби міркуючи вголос:

— Моє діло маленьке: крутити ручку апарата. І все ж мені не байдуже, що я накручу. Працюючи з вами, я перейду до ворожого банкам табору, здобуду собі репутацію «червоного». І банки мститимуть мені. Якщо ви розоритесь, мені важко буде знайти іншу роботу.

Престо не міг не згодитися з цим доводом, тому не заперечував, з хвилюванням чекаючи відмови. Гофман знову замовк, стежачи за димовими кільцями.

— Але мені, старина, не хочеться залишати й вас у тяжкий час. Ви робите велику дурницю. Для мене це цілком очевидно. І ще просите мене допомогти вам швидше розоритися…

— Без вас я можу розоритися ще швидше, Гофман. Але не в цьому справа. Зрозумійте, що я почав цю нерівну боротьбу насамперед в інтересах самих кінопрацівників!

І Престо почав гаряче говорити про безпощадну експлуатацію підприємцями кінопрацівників, про їх безправ’я, про придушення особистості, про бездарних «зірок», роздутих рекламою, про безвихідне становище талановитої молоді…

Все