Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Буду виходити на залізницю. Чого ж тут зиму стовбичити? На лісоповалах і так набридло.

— Не захочеш — підеш. Зате поговоримо по людському, а заразом і вип'ємо. Свіжиною тебе підгодуємо. Тут недалеко. Навпростець версти дві. Але ми кругом ходимо, щоб сліду не давати. Тюпай, синку, додому… Ідеш, чи що?

— Ходімо. Байдуже. Думав у однієї молодиці переночувати. Гаразд, зачекає. Ну, давай на доріжку по ковтку. — Високо закинувши голову, ковтнув з пляшки. У темряві не було видно, як, закушуючи снігом, він з огидою виплюнув спирт. Приклався і Агєєв, теж закусив снігом, закинув за плече новеньку двостволку й пішов уперед. Олександр помітив, що обидва курки в централки були зведені.

Іти з ним у бандитське лігво? Іти. Звісно, йти. Дізнатися, де воно знаходиться, подивитися, помацати кожного своїми руками, а потім накрити всю зграю одним ударом.

Раптом Дорохову сяйнула думка, що він допустив прорахунок, що бандити вирішили заманити його до себе, щоб відняти золото, а з ним просто розправитися.

«Ну це вам не вдасться». Сашко намацав у кишені ганчірку з ошурками від свічника і, проходячи повз повалене бурею дерево, спіткнувся. Підводячись, засунув під дерево злощасний згорток, і одразу на душі стало легше.

Перед косогором зупинилися. Агєєв показав рукою кудись у темряву і пояснив:

— Ось і прийшли. Тут сотня кроків лишилася.

— Знаєш, Миколо, я ось іду й думаю, що дурницю впоров. — Дорохов помовчав. — Є в мене золото, трохи менше фунта. Щоб з ним до вас не тарабанитися, його біля твоєї хати в снігу прикопав.

— Де?

Олександр гмукнув у відповідь:

— Та так я тобі не поясню. Показати треба.

— Нічого, завтра мати лазню топитиме, сходимо попаримося, а заразом і пісок забереш.

Розсунувши ялини, Агєєв відчинив дощані двері, і обидва опинилися в невеликому тамбурі, з якого другі двері вели безпосередньо в бандитське житло. Землянка була велика і на диво зручна. Її викопали в ялиннику, на косогорі, потрудившись на совість. Праворуч і попереду тяглися двох'ярусні нари. Ліворуч велика, складена з каменю груба з металевою плитою і конфорками. Посередині виструганий з дощок стіл, над ним гасовий ліхтар «летюча миша».

За столом троє бандитів грали в карти, а ще два зарослі чоловіки валялися на нарах. Усі п'ятеро при їхній появі повставали, й у землянці вмить стало тісно. Агєєв оголосив:

— Гостя привів. Хай розкаже, що про Севастяна знає.

Олександр трохи відштовхнув ватажка, підійшов до столу, поставив пляшку.

— Розкажу, тільки для початку хильнемо по чарчині, та заїсти б чимось. — Повернувся до плити, гріючи над грубкою руки, заглянув у піввідерний чавун, у якому варилося м'ясо. Поряд з ним у маленькому похідному казанку також булькав наваристий бульйон, з якого стриміла тоненька кісточка. Скинувши на нари мішок, тілогрійку й шапку, Олександр побачив, що чорний бородатий чоловік підвівся з нар, поставив на стіл алюмінієві кухлі й почав розливати спирт. Агєєв також роздягся і, подивившись на чорного, звелів:

— Діли на два рази.

— Що тут двоїти! — огризнувся чоловік. — Тут якщо одному, то якраз на два, а на всіх тільки понюхати.

Дорохов узяв підсунутий йому кухоль, витяг з маленького казанка за кістку шматок м'яса й побачив на обличчях бандитів хитру усмішку. В очах у бородатого застрибала, заграла злорадна втіха, і він одразу відчув якусь каверзу, і саме в цьому бісовому казанку, але відступати було пізно.

— За зустріч. — Сашко підняв кухоль, проковтнув спирт і відкусив шматок. Боковим зором уловив, що саме цього моменту з напруженням чекали всі присутні. На вигляд м'ясо було схоже на баранину, тільки з якимось луговим присмаком, і було ясно, що, коли його поставили варити, зовсім не додавали ніякої приправи.

— Що ж ви, чорти, хоч би циулинку вкинули чи левурди. Присмак би відбило.

— Невже собачатину раніше тріскав? — здивувався чорний.

— А ти на Колимі був? Там собака перше діло. Тільки для хорошого гостя, — стримуючи клубок, що судорожно підступав до горла, знайшов собі раду Сашко.

— Це ми бобика на пробу зварили, — засміявся худий, якийсь увесь зморщений чоловічок. — Взимку по снігу корову там чи вівцю не вкрадеш. Ураз знайдуть. У нас тут кожен шмаркач — слідопит. А коли запаси кінчаться, доведеться до собак братися. Ось і зварили. Шкуру на ноги, на шкарпетки, а м'ясо на пробу.

— Собака — це добре. Смачно! — розійшовся Сашко. — Тільки м'ясо треба спочатку вимочувати і приправу додавати. Я поки по таборах та по колоніях вештався, багато чого побачив та скуштував. Ось коти погано. Але коли нужда — теж можна.

— Про жрання гаразд, потім розкажеш. Давай кажи про Пєскова, — перебив чорний.

— Пєскова я не бачив. — Дорохов подивився на притихлих, насторожених бандитів. — Поранили його. Ішли вони втрьох. Севастян Пєсков, Юшка Слєпньов і Козубець — Льоха Чипізубов. Після втечі вбили якогось начальника, забрали зброю, за ними погоня. Почали відстрілюватися. Але їх схопили, один Козубець і втік. Дійшов до Жовтневих, але там його спіймали. Я з ним у КПУ разом сидів. Коли Козубець дізнався, що мене випустять, попросив до тебе, Миколо, зайти й розповісти, що і як.

У землянці запала зловісна тиша. Бандити обдумували його розповідь і з недовірою дивилися на Дорохова. Олександр чекав перехресного допиту.

— Куди ж ти тепер? — спитав лисий чоловік.

— Зачекай, — зупинив приятеля чорнобородий. — Куди йому потім, ми тут вирішимо. Хай розкаже, хто він та звідки і як на копальні потрапив.

— Перевірка документів, значить! — усміхнувся Олександр. — Тільки ти, чортів ведмедюго, врахуй, я до вас не напрошувався. Самі закликали. А тепер випробовувати збираєтеся. За яким законом ви, тайгові кусочники, мені, блатному чоловікові, допит чините?

Дорохов дедалі більше розпалювався, сипав жаргонними словами, і на якийсь час від його зухвалості сторопіли всі шестеро. А Сашко увійшов у роль і наче одержимий копіював Юшку Слєпньова, кричав