Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

«Айстра!» — знову прокинувся в його душі задавнений страх. Страх, який раніше не знаходив у нього навіть тимчасово прописки, тепер ніби поселився постійно. Диван знову благально заскрипів. «Хоч бери та продай цей диван, — подумав він. — Варто до нього доторкнутися чи побачити його, як я знов згадую Айстру, її шовковий нічний костюмчик. М'який, еластичний… А ще темно-жовту валізу, що лежала ось на цьому стільці,— буцнув ногою стілець Сідалковський. — А поверх її речей лежав отой голубий костюмчик… Якась маячня… Вліз мені в пам'ять той костюмчик. Ніби більше нічого не пам'ятаю про неї, не бачу ні її губ, ні її форм, ні її посмішки, ні її голосу, ні її струнких, наче литих з бронзи, ніжок…»

«Айстра залишила тебе назавжди», — нашіптував йому внутрішній голос. Сідалковський стиснув голову руками. Він ще не знав, що означає ота її записка, але інтуїція — оця проклята Ковбикова інтуїція — натякала на щось страшне, невблаганне, трагічне.

— Але чому саме трагічне? — вголос запитав він сам себе і підійшов до дзеркала. — Чому саме трагічне? Ну скажи хоч ти, Сідалковський-перший? Мовчиш? Не знаєш? Тоді я відповім тобі. Просто мене покинула дівчина, яку я по-справжньому кохав, але відчув це лише тоді, коли втратив її. От і вся загадка…

«Заспокоюєш себе, Сідалковський! — відповіло йому його «я». — Не так уже й боляче тобі втрачати втрачене. Тобі до цього не звикати. Ти боїшся втратити НЕВТРАЧЕНЕ. І боїшся признатися собі в цьому…»

«Неправда», — заперечив Сідалковський.

«Правда, — ствердно повторило «я». — «Хочеш відверто?»

«Хочу».

«По-перше, Жерех… Ти втратиш роботу, ще не знайшовши її. По-друге, Капітульська… Невже ти й справді думаєш, що тебе в темпі розпишуть, отак запросто випустять у Копенгаген, Мадрід, Ліссабон — чи куди ти ще там зібрався? І це тоді, коли йтиме судовий процес по встановленню твого батьківства… Ось тобі й уся загадка страху… Чи не так?»

«Не так! — упевнено відповів Сідалковський своєму відображенню. — Це справді не так! Мене мучить ота чортова загадковість. Я відчуваю, що зі мною має трапитися щось страшніше…»

«З такими, як ти, ніколи нічого не трапляється. Біди переслідують тільки добрих і чесних людей. Таких, як ти, це не стосується…»

Сідалковський в душі егоїстично хотів, щоб це насправді було так.

«Не було щастя, та підвернувся випадок. Одружується найшвидше той, хто не збирається», — подумав, згадавши Ядвігу Капітульську та її прохання: «Сідалковський, поцілуйте мене!» Ці прохання він найчастіше чув од жінок, задовольняв їх, але поступово вони набивали оскому, ставали неоригінальним штампом. А Сідалковський повторюватися не любив, тож почав економити поцілунки. Він цілував тепер мало, зате ефектно, зі знаком якості.

Євграф вийшов на кухню, поклав у тарілку салат «олів'є», шмат хліба, ковбаси і дві вчорашні картоплини. Тоді налив чашку кави і глянув на неї крізь світло, що пробивалося з вікна. — Бліда, як моє життя!

Заніс усе те на таці в кімнату, поставив на журнальний столик і вмостився навпроти свічада. Почав їсти. Бракувало ножа, але йти за ним на кухню не хотілося. Сідалковський переступив ту межу інтелігентності, коли з ножем і виделкою ще їлось важко, але вже не міг без них обійтися.

Чомусь згадав Іраклія Йосиповича. Той, коли приходив до когось у гості і його пригощали чимось (навіть учорашньою картоплею), казав одне і те ж:

— І оце ви завжди таке їсте? — А потім, звертаючись до своєї дружини, додавав: — Клаво, запиши рецепт. Смачно ж як! Такого, певне, й президент Америки не їсть.

«А що, цікаво, я їстиму, як одружусь на полячці? Жаль, що на рядовій, а не на доньці консула. А може, почекати? Якимсь чином потрапити у будь-яке консульство: болгарське, американське, угорське. Які там у нас ще є? Югославське. І стати зятем консула, — смакував він салатом і фразою. — А це ж Стратон Стратонович подав таку ідею — про донечку консула. Було б непогано, та, як каже Понюхно: а де ж її взяти? А якби?..»

«А якби, то, може, і їв би флячки по-польськи», — іронічно посміхнувся йому із дзеркала двійник.

«Ну-ну! — мовив голосом Ковбика Сідалковський. — Тільки не флячки. Чому, скажімо, не анчоуси чи артишоки?! А тоді б податися у рідну Вапнярку. В супроводі якоїсь іноземної пані. Власним «фордом» чи «кадилаком». Звичайно, не продуктовим. Не тим, що возили вітчизняну моркву та капусту для зайчиків чи корінці верболозу для ондатр».

«А ти думав?»

«Я нічого не думав», — відповів йому Сідалковський. «А думати треба. Хоча б інколи», — іронізував далі двійник.

«Ти хотів це сказати про себе. Про той момент, коли ти приїдеш у Вапнярку. Коли тебе там зустрічатимуть з духовим зведеним оркестром місцевого Будинку культури і Клубу залізничників. На пероні — море квітів, транспарантів. Представники громадських установ, організацій, піонери, жовтенята. Всі цікавляться: «Кого зустрічають?» А їм у відповідь: «Як, ви не знаєте? Приїжджає сам Сідалковський». — «Сідалковський? А хто це такий?» — «Та ви що? З неба звалилися? Це ж наш земляк. Зять консула!» — кепкував із себе Сідалковський, і так йому хотілося, щоб у цьому жарті було хоч трохи правди.

«Який же це Сідалковський? У нас, у Вапнярці, начебто таких нема». — «А, це той, Мотри Сідалкової синок. Це ж воно десь у Києві доточило собі прізвище. Батько в нього був Сідалко, дід — Сідалко, прадід — Сідалко… Мабуть, і прапрадід… Хто й зна… Так після цього поїдеш?» — останні слова двійник адресував Сідалковському.

«Добре, що ти хоч усе знаєш! У Вапнярку не поїду, але з Ядзею одружусь».

«Але ж ти її не любиш! І вона не донька консула, а всього-на-всього небога селекціонера. Баби дідової двоюрідна сестра!»

«То й що? Скажу, що дочка консула. Хто там у Вапнярці перевірятиме? А щодо кохання… Та що таке кохання? Звичка. Звикну й до полячки. Лежатиму з Ядвігою, а бачитиму перед собою Айстру. Ось тобі й усе кохання…»

«Помиляєшся, Сідалковський. Кохання — це не звичка. Кохання