Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

«Кохання — це цікавий роман з несподіваною кінцівкою».

Сідалковський підвівся, відніс посуд на кухню, залив його водою. «Шлюб треба врятувати, чого б це не коштувало мені. Навіть ціною приниження». І я вже ні на який компроміс не піде. Їй нічого не залишилося, як оголосити матусю Карапєт двічі бабцею. Якщо їй хотілось, щоб у цьому випадку в неї було якнайбільше свідків, то Карапєт-старшій — якнайменше. Люди не повинні знати, що вона вже двічі бабуся. Хоч роки й беруть своє, їх якось іще можна приховати — не кожному ж показуєш паспорт. А онук чи онучка — не паспорт, їх за пазуху не сховаєш.

І Сідалковський вирішив послухати поради Стратона Стратоновича — зробити останню ставку на Карапєт-старшу. «Треба сходити до мамаші! З неї починав, нею повинен і закінчувати, — підвівся з крісла. — Вона мене зрозуміє. Мабуть, тому й приходила до Ковбика… Повинна зрозуміти. Не можу ж я мати одразу двох жінок і одну й ту ж саму тещу? Вдруге стати батьком — і вдруге перед судом? Що за моду взяли ці Карапєт? Ні совісті, ні гордості. Торгаші!.. Перший раз я свідомо пішов на це: в ім'я прописки й квартири в Києві… А в ім'я чого цього разу? І саме зараз, коли у мене така гарна, чорт забирай, перспектива? Я б сказав, європейська перспектива!..»

Матуся Карапєт у герці з віком явно здавала. Час наступав безжально і впевнено, як стрілка годинника. Його наступу не можна було зупинити нічим. Велосипед, обручі «хула-хуп», холодні ранкові душі, гантелі, еспандер, група «Здоров'я і друга молодість», шведська стінка і навіть найкращі французькі парфуми — все це було безсиле перед невблаганним плином часу, який так грізно насувався на неї. Все йшло, все мінялося. Карапєт-старша також. Тепер кожний рік для неї, як і в роки війни, був за два. Тільки з тією різницею, що за це ніхто не платив подвійних ставок. Ставка була одна: невблаганна старість.

— Час кидати якір у тихій гавані,— мовив Сідалковський, не спускаючи очей з її зморщеного, як вишня на вершечку дерева, обличчя.

Чекав, що запросить сісти. Не запросила. Опустився сам у єдине м'яке крісло, що стояло в кімнаті Карапєт. Сказав свою улюблену фразу: завітав, мовляв, з візитом дружби і взаємодопомоги.

— Не говори так складно, Сідалковський, — попросила мадам Карапєт.

— Я спробую, хоч це мені нелегко дається. У мене ж вища незакінчена… — Ще раз критично зміряв її з ніг до голови. — Ви передчасно перегоріли, Мері! Ваш казанок постійно підігрівався активним вогнем молодості, якої вже не було. Почуття ваші, як окріп, виливалися з казанка й гасили те вогнище. Треба було кидати менше дров у вогонь: полум'я було б слабше, але горіло б довше…

— Це ти думаєш, що вже говориш просто, Сідалковський? Кому нада такий разговор! Чого ти прийшов? Ближче до дєла!

— Я бачу, ваш будинок збираються зносити? — Сідалковський зрозумів, що про головне вести мову ще Рано.

Він бачив, що її будинок давно оточили грізні скрепери, бульдозери, екскаватори. Матусі Карапєт чомусь найбільше з усіх цих машин не подобалися бульдозери, хоч вона того бульдозера від скрепера не могла відрізнити і не знала, що з них краще, а що гірше. Гіршим на її погляд був бульдозер, бо нагадував їй породу собак, яких називали бульдогами. Про те, що старий і ветхий будинок мадам Карапєт збираються зносити, Сідалковський знав від Грака (той саме в цьому районі відробляв кілька днів). Навколо знесли майже всі низькі, скособочені одноповерхові будинки під рудою черепицею. Серед руїн сиротою лишився тільки дім, де вперше кілька років тому Євграф Сідалковський кинув свій якір, щоб потім вирушити у довге й прекрасне (як він уявляв) плавання по морю життя й насолод…

— Чому ж не зносять будинок Карапєт? — поцікавився він у Грака.

— Там збираються відкрити музей, доктор!

— Музей?

— Ну, щось на зразок цього… Збираються обліпити будинок Карапєт меморіальними дошками, а сам будинок зарахувати до пам'ятників старовини…

— Чим це викликано, не знаєте?

— Довідалися, що свого часу там жив ти.

— І ще чимало видатних постатей…

— Можливо.

— А якщо серйозно, Грак?

— Якщо серйозно, то у мадам Карапєт стільки людей прописано, що…

— Але там, наскільки я пам'ятаю, було мало квадратних метрів. Виняток тільки — ліжко-іподром…

— Не метрів, Сідалковський. Не метрів. Там на кожному дециметрі по людині, а то й по дві, і якщо розвалити цей мурашник, то натомість треба будувати крупний масив. Усім же треба давати квартири.

— Овва! — посміхнувся Сідалковський. — Йду на жертву! Міняю однокімнатну квартиру на двоаркушну заяву…

Але перед тим, як іти до Карапєт, все ж поклав собі з'їздити до «Фіндіпошу», аби пересвідчитися, чи Євдокія Капітонівна не в буфеті. Буфет було зачинено, на дверях біліла записка: «Буфьйот времєнно закрит. Двері без надобності не торсать. Скоро буду. Я наверху. Буфьйотчиця».

Сідалковський піднявся нагору. «Невже знову зайшла до Ковбика?»

— Стратон Стратонович у себе? — спитав у Віоріки, забувши навіть привітатись, бо секретарка якраз вирівнювала стрілку на панчосі.

— Треба стукати, Сідалковський! — дорікнула секретарка.

— До секретарок не стукають, Віоріка. До секретарок заходять.

— Коли не стукаєте, то хоча б віталися.

— Оце вже щось інше! Я весь час відчуваю провали у своєму вихованні. Це, Віоріко, пояснюється тим, що я виховувався не в дитячому садочку, а в гувернантки, але, на жаль, не французького походження. Стратон Стратонович у себе?

— А чого б це йому так рано в себе бути?

— Віоріко, у вас не такі вже й погані ноги, щоб зі мною отак розмовляти.

— А ви стукайте, як заходите…

— Довідники вчать стукати тільки тоді, коли приходите в гості, а коли на роботу… Вибачте за моралізаторство… — Сідалковський раптом побачив у вікно, що до «Фіндіпошу» прямує якесь миле, як зайчик під новорічною ялинкою, дівча,