Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Але замість дівчини зустрів у коридорі якогось стороннього типа.

— Де у вас туалет? — поспішно запитав відвідувач — власник такої пишної шапки, з якої можна було б пошити десяток тюбетейок для дітей-сиріт.

— Прямо і праворуч, — показав Сідалковський. — Шукайте дверей, на яких намальована така ж шапка, як у вас, тільки ще пишніша. І можете сміливо заходити, не боячись зустріти там когось у капелюшку, Але Сідалковський помилився. Якби він провів відвідувача за ріг, то помітив би, як звідти вийшла з великим графином води мадам Карапєт, котра мала пристрасть брати воду тільки в чоловічому туалеті, пояснюючи це тим, що на другому поверсі вода тепліша.

Сідалковський забіг до себе й сів писати заяву. Написав: «У зв'язку з переходом на іншу роботу…»—І тут У двері постукали.

— Двері до ваших послуг! — гукнув Євграф.

— Здрастуйте, — промовило дівча років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Це був той зайчик, якого він побачив з вікна. — Скажіть, будь ласка, а де ваша бухгалтерія?

— Бухгалтерія? — перепитав Сідалковський, безцеремонно роздивляючись дівча з голови до ніг. — Бухгалтерія в кінці коридора. Але головний бухгалтер тут…

— Як тут? — здивувалася юна відвідувачка, оглянувши кабінет і ніби когось шукаючи.

— Ви не туди дивитесь! Головний бухгалтер — це я, зайчику. А звати мене Вовчик. Вовчик-братик… Чула казочку про Вовчика-братика і сестричку…

— А де ж тато? — не слухаючи його, перепитало дівча.

При слові «тато» Сідалковський поморщився і сказав:

— Розумному більше ніж досить.

Тепер він зрозумів, що це юне й чарівне дівча — витвір Карла Івановича Бубона та його дружини Мацести Єлзарівни.

— Муза? — здогадався він.

— Муза! — ствердила вона.

— Ви справжня Муза, — заграли у Сідалковського далеко не батьківські чуття, бо перед тим, як показати їй кабінет батька, йому дуже захотілося стати її товаришем.

Євграф узяв її за ліктик і повів коридором, наче боявся, що юне дівча зіб'ється із заданого курсу. Він щось говорив їй майже на вушко, а в ніс йому вдаряли, очевидно, мамині парфуми.

— А ви ловелас, Сідалковський! — зі святою безпосередністю сказала Муза, раптом зупинившись. — Ви і до мене хочете позалицятися?

З цих слів Сідалковський зрозумів лише одне: його особа є об'єктом постійних домашніх обговорень у квартирі Бубона, і Музі закортіло самій побачити отого серцеїда.

«Ні, я вже хворий цими дівчатами. Тобі потрібне це дитя?» — питав Сідалковський у самого себе, дописуючи заяву. Але й цього разу дописати не встиг: у кабінет влетів, як розлючений бик, Карло Іванович:

— Шановний, скільки вам років? — замість вітання вигукнув він.

— А що? — спокійно перепитав Сідалковський. — Вам потрібні мої анкетні дані? Я вам чесно признаюсь, якщо це позитивно вплине на мої аліменти. Двадцять сім, Карле Івановичу!

— Всього двадцять сім, а ви вже й у дітях розбираєтесь…

— І в жінках також!

— Жаль, що ті жінки — як діти: не розбираються у вас… Ви тільки спробуйте зачепити мою Музу! Я з вас гарнір зроблю… — грізно пообіцяв і щільно зачинив за собою двері.

Сідалковський тільки криво посміхнувся: «Хіба мені до Муз зараз?.. Мій шлях на Олімп!» І поставив крапку. Прийшов Мамуня.

— Октавіане, ви по запаху випадково не можете визначити: буфет відчинено чи ні?

— Відчинено, о, і буфетниця є, о.

— То не просто буфетниця, то моя майбутня мама, — похвалився Сідалковський.

— Як це ваша мама, о? — перепитав Мамуня.

— По жінчиній лінії, Октавіане! По жінчиній, яка ще не стала моєю дружиною і, гадаю, не стане.

Мамуня, очевидно, нічого не зрозумів або ж навпаки — щось уже знав, бо запитав: — А це ваше добровільне бажання, о, чи?..

— Добровільно-примусове, Октавіане! Спочатку все йде добровільно. От тільки кінчається інколи примусово…

— Жаль вас…

— У вас не душа, Мамуня, а еолова арфа! Але нічого, ми ще поборемося за демократію, як казав Кнюх. Прикро лише, що такого великого артиста, як я, втрачає безсмертний «Фіндіпош». Але не падайте духом, Октавіане-Август! Якщо хочете ще краще жити, то ліпше служіть Ваалу, а не Ковбику і викиньте до біса свій фотоапарат. Це носіть шапку за пазухою!

— Я спробую, Євграфе Маркевичу! О!

— Спробуйте. Я теж уже спробував. Хотів кинути якір, та перед цим, здається, налетів на підводний риф…

Заглянувши в приймальню, він поклав перед Віорікою заяву, поцілував її у вушко і прошепотів:

— Передайте Стратону Стратоновичу. Гадаю, моя заява полегшить його голову, перевантажену думками й планами…

І ось Сідалковський перед мадам Карапєт. Мить, коли, як йому здавалось, усе ставилося на карту. Він приніс пляшку сухого шампанського і цукерок «Весна», які колись так любила матуся Карапєт…

— Не забув мого влєченія, Сідалковський, ти хлопець то що треба! Погано тільки, що з моєю Ією так учинив, а тепер у кущі… Що ти на мене так дивишся, ніби мені вже сорок лєт?..

— Мері, ви хотіли сказати — п'ятдесят? — ляпнув Сідалковський і розсердився на себе: все ніби йшло гаразд — і на тобі! А все оті кляті фрази…

— Хіба разві у мене такий неважний вид? — ошелешено пролепетала мадам Карапєт.

— Я мав на увазі не вашу зовнішність, Мері, а ваш паспорт, — почав рятувати становище Сідалковський.

— Ти мені кинь, Сідалковський! Я знаю, чого ти прийшов! Ти хочеш, щоб І я забрала заяву із суду! Чи не так? Я тебе знаю наскрізь, хоч ти у мене й менше місяця жив… Хто-хто, а я у вашому братові розбираюсь… Ваш брат, як кот шолудивий, напакостить, напакостить, а тоді в пісок… Здєсь пісок не вийде, і вообще. Нема мені з тобою про що балакать. Двох дочок з ума звів…

— Будемо чесні, Мері, не двох, а одну!

— А тобі однієї мало? Мало,