Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

Дівчина в білому заплющила очі й спробувала нагнати на себе сум… Вона самотня в своєму замку… У неї є добрий лагідний Філіппе, але він не може вимовити жодного слова… мармурові стіни холодні й невблаганні… одноманітно тягнуться довгі дні самоти… такі ж ранки… такі ж і вечори… постійне безгоміння, якого не розітне звук сурми… тут не чути жодного юного голосу… а нині… нині… ці сумні думки… лічені години… б’ють секунди, мов удари серця, а серце молоде, хворе, квапливе… щоб іти… Куди?.. Куди?..

— Ні, Філіппе, не треба плакати. Я не маю права бути сумною. Навіть приречені сподіваються до останньої миті. А миті мої ще не закінчилися, години мої ще не спинилися… Я кваплюся на велику зустріч… на великий прийом у мармуровому палаці… Навіщо ж плакати, Філіппе? Може, ми невдовзі почуємо ходу… і голоси, голоси, яких я так чекаю… Це вони… вони, мої друзі… Хоч я їх і не знаю, хоч вони й мене не знають… вони найкращі мої друзі… і я чекаю до останньої миті… Я повинна захищати всі свої мрії, любий мій Філіппе.

Дівчина в білому знов почала ходити по великому мармуровому приміщенні, пестячи плити дрібненькими нечутними кроками, ніби пливла в біло-голубому просторі сну.

2

А в іншій кімнаті замку панував зовсім не такий настрій, як у кімнаті дівчини в білому. Люди були схвильовані, похмурі, збуджено металися з кутка в куток та кидали навсібіч холодні допитливі погляди. Єдиний, хто намагався зберегти спокій та звичне самовладання, був чоловік із шрамом. Голос його, як завжди, владний, рухи виважені й точні, очі зблискували крицею.

— Сьогодні заборонено виходити за межі фортеці! — розпорядився він.

— Я бачив патруля ще на світанку, — повідомив чоловік із борсуковими очима.

— Вхід до фортеці зачинено надійно? — спитав ватажок худорлявого.

— Я розкрив і прірву перед входом…

— Дорогу перекрили камінням? — знову поцікавився старший.

— Так! — в одно відповіли обидва.

— А зсередини поставили підпірки?

— Так!

— Я піду перевірю. Будьте тут.

Чоловік із шрамом покинув приміщення. «Борсук» почекав трохи, поки той відійде далі, а потім звернувся до худорлявого:

— Кріпиться, але і його доймає неспокій…

— Я теж так думав. А ти як робив би?

— Тобі що, зовсім не страшно чи ти прикидаєшся?

— А чому мені може бути страшно?.. Ми тут у цілковитій безпеці. Ніхто сюди не може проникнути.

— А через другий вхід? — похопився «борсук».

— Я не вірю, що є ще один вхід. То легенда.

— Тобто ти не віриш документові, якого розшифрувала дівчина? Зовсім не віриш?

— Хіба я знаю?.. Але, їй же право, все це здається неприродним.

— А коли вночі у нас в кімнаті опиняться хтозна-які гості? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.

— Це неможливо! — спробував заспокоїти його інший. — Звідки їм знати про вхід?

— Я все-таки триматиму напоготові зброю…

Запанувала на часину мовчанка. Потім худорлявий спитав:

— Про дівчину він не говорив нічого?

— Він дуже лютий. Не знаю, що буде…

— Він не випускає її з ока ні на мить. Може, в нього є якась думка щодо неї?

— Зараз уже занадто пізно… Тут може бути тільки одне вирішення…

— Якщо він не перемінить за ніч своєї думки. Уже два дні, як він задумав…

— Здається, не перемінить, — перепинив «борсук» худорлявого. — Його вимушують обставини…

— Кажи правду! — трохи помовчавши, раптом вибухнув худорлявий. — Тобі неприємно, що ми опинилися тут? Ти ніби перемінився…

— Я теж думаю… — відповів чоловік із борсуковими очима. — Аби не та історія з чабаном, з патрулем, з дівчиною, і така непевність… А ти?

— А мені що? Мені тільки прикро, що ми не знайшли всіх скарбів… Ми могли б або забути все, або все перемінилось би…

— Ти занадто віриш у легенду про скарби… Я…

— А чому і не вірити? Вхід — то зовсім інше. А скарб існує. Ми навіть знайшли дещицю. І якби мали час, то знайшли б і решту. Але надворі дуже тривожно…

— Ото ж бо воно й є. Боюся, щоб сюди ніхто не проник…

— Тс-с! Іде! — прошепотів худорлявий.

У кімнаті знову запанувала мовчанка. До кімнати зайшов чоловік із шрамом. Був він ніби спокійний

— Усе гаразд, — сказав він. — Через наш вхід ніхто не зможе проникнути до замку. Я поставив ще одну загорожу. Залишається другий вхід.

— Якщо він є! — буркнув, ніби сам до себе, худорлявий.

— Є! — рішуче відповів чоловік із шрамом. — І ми повинні його знайти! Ходімо шукати зараз! Беріть інструменти!

Вони взяли ліхтарі, сокири, ломи, молотки й дуже спокійно вийшли з приміщення.

Над мармуровим замком наче збиралися хмари якоїсь великої небезпеки.

З

Черешняки знову прокинулися разом із світанком. Урсу, ще звечора запам’ятавши орієнтири, вказав шпилі й заглибини, між якими могло з’явитися на кілька хвилин сонце, перш ніж заховатися до наступного дня. Вони провели уявний трикутник з вершиною на місці привалу і з основою біля крем’яних шпилів. Сторони трикутника розходилися не більше, як на шістдесят метрів у тому місці, куди могла долетіти добре пущена стріла. Отже, їм належало обстежити площу завдовжки сто з чимось і завширшки метрів шістдесят-сімдесят біля основи. Зона лежала праворуч і ліворуч від скелястої гриви, в дуже важкій для обстеження ущелистій долині. Черешняки знову розділилися на дві групи. Група Віктора взялася обстежувати долину ліворуч від гриви, група Урсу пішла праворуч. А Цомбі знову залишився стерегти речі.

Віктор домовився з Лучією й Даном пройти метрів півтораста долиною