Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"

    — Лео? — зашепотівши, я підняла руки і схопилася за його зап'ястки. — Що ти...

    — Ти з глузду з'їхала? Зваритися вирішила? — він говорив з диким тремтінням в голові, а дивився, як божевільний.

    Я миттю потонула в його очах. Завмерла усім тілом, коли відчула, як міцні чоловічі обійми повернули опору. Тому і здалася остаточно.

    — Я не зможу впоратися з цим... ніколи. Я не стану... хірургом, Леонарде. Надто багато емоцій...

    Напевно, я говорила більше для себе. Так думала, поки схлипувала і плутано шепотіла про те, що страх остаточно мене знищив. Шепотіла без кінця, але раптом зупинилася. Завмерла, а Лео міцніше обхопив моє обличчя і упевнено вимовив:

    — Ти оперуватимеш, Катерино! Будеш! Ти зможеш це здолати!

    Розуміючи, що очі знову печуть, я закрила їх і похитала головою, розплакавшись. Різкі вдихи і схлипи не давали дихати, але я схаменулася. Прийшла до тями, як тільки відчула міцні обійми. Сильні і настільки потрібні, вони повернули до реальності. Я і не помітила, як притиснулася до Лео сама. Гола, стоячи посеред відкритої душової, сховалася в чоловічих руках, уперше отримавши справжню підтримку і захист.

    У такий момент виявилося плювати на все. Якби сюди прибігло ціле відділення невідкладної допомоги, я б не відпустила його. Мабуть Леонард це розумів. Він мовчки потягнувся рукою до дверей, а закривши їх, не випустив з обіймів і хрипко прошепотів на вухо:

    — Не проти компанії?

    Я підняла погляд, а Лео серйозно додав:

    — Тільки душ, мон шері. Даю слово незайманого.

    — Ти не незайманий, — я пирхнула і нарешті, посміхнулася.

    — Але спробувати стримати обіцянку можу.

    На мить я завмерла і заглянула йому у вічі. Захотілося запитати дещо. Але питання вийшло безглуздим і з явним підтекстом.

    — Чому? — тихо прошепотівши, чекала, що він зрозуміє все буквально.

    Дивно, але Леонард зрозумів справжній сенс відразу. Піднявши руку і м'яко погладивши по голові, він міцніше притиснув мене і відповів в губи:

    — Тому що я потрібний тобі тут. Потрібний тут і зараз. Все просто. Так буває на безглуздому другому етапі...

    — Значить, хочеш поваги і пристрасті?

    — Я хочу тебе, Катерино.

    — Навіть в такому... жалюгідному стані? — я повела рукою уздовж його форменої сорочки вгору і повільно заспокоїлася.

    Тканина промокла наскрізь, ввібрала пар, який все ще стояв навколо після моєї витівки. Він пахнув так само солодко, як хлопець навпроти.

    — У будь-кому, мон шері. Це і є симбіоз поваги і пристрасті.

    Піднявши погляд від міцних грудей, я підвелася на носочки і сама потягнулася до губ Лео. Сама доторкнулася до них з жадністю і спрагою, проте, дійсно отримала тільки поцілунок. Довгий і ніжний, — він, як ковток повітря повернув назад і додав сил.