Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Жинь стримувала сльози, аж доки не вийшла зі штабу. Коли зайшла до їдальні, очі були ще червоні.

— Ти плакала? — вимогливо запитав Неджа, сівши навпроти неї.

— Іди геть, — пробурмотіла вона.

Він нікуди не пішов.

— Розкажи, що трапилося.

Жинь закусила нижню губу. Вона не повинна розмовляти з Неджею. А скаржитися на Алтаня було б подвійною зрадою.

— Це Алтань? Він щось тобі сказав?

Вона багатозначно відвернулася.

— Зажди-но. Що це? — Неджа потягнувся до її ключиці.

Жинь відкинула його руку та обсмикнула форму.

— І ти так просто сидітимеш і миритимешся з цим? — з недовірою запитав Неджа. — Я пам’ятаю дівчину, яка вдарила мене в обличчя за те, що я погано відгукнувся про її вчителя.

— Алтань інакший, — сказала Жинь.

— Не настільки, щоб так із тобою розмовляти, — відповів Неджа. Він ковзнув поглядом по її ключиці. — Це таки Алтань. Тигрячі цицьки. У П’ятому його вважають божевільним, але я ніколи не думав, що він справді опуститься до такого.

— Не тобі судити, — випалила Жинь. Чому Неджа думає, що тепер може виконувати роль її повіреного? — Ти роками кепкував із мене в Сінеґарді. І доброго слова не сказав, доки у двері не постукали муґенці.

На свою честь, Неджа справді мав винуватий вигляд.

— Жинь, я…

Жинь перебила його раніше, ніж він вимовив бодай слово.

— Я сирота війни з півдня, а ти заможна дитина з Сінеґарда, і ти мучив мене. Неджа, ти перетворив моє життя в Сінеґарді на пекло.

Було добре вимовити це вголос. Було добре бачити вражений вираз на обличчі Неджі. Вони оминали цю тему, відколи Неджа прибув у Кхурдалайн, поводилися так, немовби в Академії завжди були друзями, бо порівняно з реальними битвами, у яких вони тепер брали участь, це була просто дитяча ворожнеча. Але якщо він хоче обмовляти її командира, вона нагадає йому, з ким саме він говорить.

Неджа грюкнув рукою по столу, зовсім як Алтань, але цього разу вона не позадкувала.

— Ти не єдина була жертвою! — сказав він. — Під час нашої першої зустрічі ти мене вдарила. Врізала по яйцях. А потім спровокувала в класі. Перед Дзюнем. Перед усіма. Як, гадаєш, було мені? Бляха, наскільки це було ганебно? Послухай, вибач, гаразд? Справді, вибач, — каяття в голосі Неджі здавалося щирим. — Але я врятував тобі життя. Хіба тепер ми не квити хоч трохи?

Квити? Квити? Вона засміялася.

— Через тебе мене мало не вигнали з Академії!

— А ти мене мало не вбила, — сказав він.

Від цих слів Жинь замовкла.

— Я тебе боявся, — продовжив Неджа. — І натупив. Я був дурнем. Зіпсованою дитиною. Я був справжньою колькою в дупі. Я вважав себе кращим за тебе, а це не так. Вибач.

Жинь була надто приголомшена, щоб відповідати, тож відвернулася.

— Мені не можна з тобою говорити, — холодно промовила вона до стіни.

— Гаразд, — випалив Неджа. — Вибач, я намагався. Тоді я облишу тебе.

Він схопив свою тарілку, підвівся і швидко пішов геть. А вона його не спинила.

Без Неджі нести нічну варту було самотньо й нудно. Цике по черзі стояли на варті, але тієї миті Жинь була переконана, що Алтань доручив їй це як покарання. Який сенс витріщатися на берегову лінію, де нічого не відбувається? Якби до них наближався ще один флот, Царині птахи помітили б його ще за декілька днів.

Жинь роздратовано сплела пальці, притиснувшись до стіни та намагаючись зігрітися. «Дурепа», — подумала вона, глянувши на свої руки. Мабуть, їй не було б так холодно, якби вона просто могла прикликати маленький вогник.

Жинь почувалася жахливо. Її коробило від самої думки про Алтаня чи Неджу. У глибині душі вона знала, що облажалася, що, мабуть, зробила те, чого робити було не варто, але не могла знайти вихід із цієї дилеми. Вона навіть не була до кінця впевнена, у чому ж проблема, знала лише, що вони обоє зляться на неї.

А потім Жинь почула приглушене дзижчання, спочатку настільки слабке, що навіть подумала, ніби їй здалося. Але потім воно швидко стало гучнішати, немовби швидко наближався рій бджіл. Шум досяг піку й перетворився на крики людей. Жинь скосила очі — неспокій був не біля берега, а в середмісті позаду неї. Вона зістрибнула зі свого посту й побігла на інший бік стіни глянути вниз. Вулиці наводнили цивільні, немовби потоком панічно сплетених тіл. Жинь окинула оком натовп і побачила Цару й Унеґеня, які вискочили з казарм. А потім спустилася зі стіни й кинулася в потік тіл, проштовхуючись крізь натовп, щоб дістатися до них.

— Що відбувається? — Жинь схопилася за руку Унеґеня. — Чому вони біжать?

— Уявлення не маю, — сказав Унеґень. — Знайди інших.

Цивільна — стара жінка — спробувала оминути Жинь, але спіткнулася. Жинь присіла біля неї, але жінка вже піднялася й стрімко кинулася вперед. Жинь ніколи не бачила, щоб так рухалася стара людина. Чоловіки, жінки та діти оминали Жинь з усіх боків, дехто був босий, дехто напівроздягнутий, але в усіх на обличчі застиг однаковий вираз жаху та шалене прагнення вийти за ворота міста.

— Та що в дідька коїться? — З опухлими очима, без сорочки, крізь натовп до них проштовхувався Бадзі. — Велика Черепахо, ми евакуюємося?

Щось урізалося Жинь у коліно. Вона глянула вниз і побачила дитину, крихітну, уполовину меншу за Кесеґі. Хлопчик був без штанів. Він наосліп чіплявся їй за литку, голосно репетуючи. Мабуть, у сум’ятті загубив батьків. Жинь потяглася вниз і взяла його на руки, як раніше тримала Кесеґі, коли той плакав.

Вона вдивлялася в натовп, шукаючи когось, хто міг загубити дитину, і побачила високо в небі три великі вогняні кулі, формою схожі на трьох маленьких драконів. Певно, Алтанів сигнал.

Крізь шум Жинь почула його сиплий голос.

— Цике, до мене!

Вона передала дитину в руки першого-ліпшого цивільного, який трапився їй на очі, і почала пробиратися до Алтаня. Дзюнь теж був там, із десятком своїх воїнів. Серед них стояв і Неджа. Він намагався не дивитися Жинь у вічі.

Алтань здавався ще лютішим, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє.

— Я попереджав вас не евакуювати мирне населення, не повідомивши нам про це.

— Це не я, — сказав Дзюнь. — Вони від чогось тікають.

— Від чого?

— Та якби ж я знав, — випалив Дзюнь.

Алтань важко й роздратовано зітхнув, потягнувся в орду тіл і навмання когось звідти висмикнув. Це була молода жінка, трохи старша за Жинь, лише в нічній сорочці. Вона голосно вереск­нула, протестуючи, а потім міцно стисла щелепи, побачивши їхню форму Міліції.

— Що відбувається? — наполегливо запитав Алтань. — Від чого ви тікаєте?

— Чимей, — сказала вона ледве чутно й налякано. — У середмісті чимей, неподалік від міської площі…

Чимей? Це слово було туманно знайомим. Жинь пригадала, де востаннє