Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

Марко вже не знав, супитися чи сміятися.

— Ну… це вже занадто, тітонько Мег! — він примирливо погладив стару леді по руці. — Я поважаю родинні легенди Сеймурів. Але ж… минули століття. Часи змінилися, тепер усе інакше. На щастя, Елізабет — не Джейн Сеймур,[8] адже ви маєте на увазі цю нещасну англійську королеву. До того ж і я не самодур Генріх Тюдор.[9] Для мене головне — здоров’я і щастя моєї дружини, а не кількість дітей у домі.

Тітонька Мег, розчарована Марковою нетямущістю, зітхнула.

— Вважайте, Марку… Бідолашну матір Елізабет добив не рак, а постійна відсутність Річарда, Лізиного батька. Самотність і постійні чекання. Вона сохла за ним, а він навіть на її похорон не приїхав! Я гадала, ніколи не зможу простити йому це. Але заради Елізабет… — тітонька Мег скрушно зітхнула. — Якби він не проміняв її на свої безкінечні роз’їзди, на свої шпигунські ігри… Можливо, зараз цією доріжкою до озера з вами прогулювалася б не я, а Лізина матір.

— Я щиро співчуваю втраті Лізи… — Марко важко видихнув. — Але повірте, тітонько Мег, у нас з Елізабет все не так. Все… набагато краще. Я дуже її кохаю, у нас із нею чудова донька, взагалі все чудово і ніколи…

— Ви точнісінько як її батько, — перебила його тітонька Мег. — Навіть говорите його словами. Тепер я знаю, чому вона у вас закохалася. І чому Річард не був проти вашого шлюбу. Він побачив у вас, Марку, себе. Своє віддзеркалення!

Марко мовчав, не знаючи, які ще аргументи він може навести переконаній у своїй правоті старій леді. Усе його красномовство тут було 6 безсиле. Однак тітонька Мег знову зупинилася, повернулася до нього.

У її вицвілих, колись волошково-синіх очах майнула посмішка. Цей погляд… Тільки тепер він помітив, як схожа Ліза на батькову сестру. «Мабуть, у такому віці буде викапана тітонька Мег», — спало йому на думку, і від цього стало якось дивно.

Вона ж стиснула долоню Марка у своїй.

— Не ображайтеся, мій хлопчику. Я дуже вас люблю. Скільки я наслухалася про вас від Елізабет, поки ви були там, у Стамбулі… одному Богу відомо. І якщо вже ви із нею разом… — зітхнула стара леді. — Значить, сталося саме так, як і мало бути. Пробачте мені… — примирливо проказала вона. — Я направду зачепила делікатну тему… Але мені подумалося… якщо вас обкласти дітьми, може, ви покинете оту свою дурну службу?

Марко похитав головою.

— Тітонько Мег… У нас із Лізою ще будуть діти. Обіцяю вам! Але… роботу свою я не покину. Як не прикро мені вам це сповістити. Так вже воно є. І буде.

Стара леді звела делікатно підфарбовані вуста у тонку лінію.

— Повертаймося, — проказала дещо розчаровано. — Елізабет ще розсердиться на мене. Бачу, вас, як і Річарда свого часу, не переконати, — скрушно додала вона. — Але все ж… Ви таки не він. Річард замолоду був кар’єристом. А у вас немає цих устремлінь. Якісь свої причини, інші — є.

— Так, — кивнув Марко. — Є.

— І все ж… — тихо проказала тітонька Мег. — Не будьте немудрим, зробіть Елізабет ще одну дитину. Так вона буде менше страждати за вашої відсутності, Марку!

— Гаразд! — тамуючи усмішку і намагаючись бути серйозним, відповів він. — Зроблю. Обіцяю.

* * *

З їхньої останньої зустрічі минув заледве тиждень, та Едіт наче підмінили. Куди поділася її емоційність, жвавість у розмові…

Ображена. Звісно, все ще ображена — констатував про себе Арнольд Дейч. А яка 6 жінка на її місці не образилася? Від цього Дейча трохи шкребло всередині, але він був занадто зайнятий справами, щоб дослухатися до голосу сумління ще й у таких дрібницях. Зрештою… а чого вона, Едіт Тюдор-Харт, чекала? А lа guerre comme a la guerre — на війні як на війні. Зате он яка сидить тепер, спокійна, врівноважена, зібрана, відповідає на його запитання… Жодного натяку на те, що його не надто делікатна поведінка минулого разу зачепила її за живе, принизила.

Власне… то не вона була принижена ним, то він сам себе принизив в очах Едіт. А тепер вона вирішила робити вигляд, що нічого не сталося.

Отже, нічого не сталося.

— Справа з Мак-Мілланом просувається добре, — промовила вона аж занадто спокійно. — Він, на відміну від своєї дружини, людина тверезих поглядів, правильно оцінює ситуацію…

— Я так і думав, — Арнольд Дейч підійшов ближче, присів на краєчок столу просто перед Едіт. — Я так і думав. Однак не будемо поспішати. На якій стадії твій контакт із ним?

— Вони були з дружиною у моєму фотоательє тричі. Перший раз просто гуляли бульваром і місіс Мак-Міллан запропонувала йому зайти до мене. Ми нарешті познайомилася, — вела Едіт. — Пили чай. Ніяких зайвих розмов. Фотографування, діти, фотоальбоми… Він більше слухав, ніж говорив. Йому сподобалися запропоновані мною ідеї. Домовилися про фотопортрет їхньої доньки. Коли я поцікавилася, чи не могли ми пересікатися з ним раніше в одному з журналістських клубів, вдав, що не розуміє, про що я…

— Дуже добре, — кивнув Дейч. — Але підозрюю, що це ще не все.

— Звісно, ні, — похитала головою Едіт. — Перлася 6 я до тебе тільки через таке…

— Раніше ж перлася… — Дейч примружив очі і подивився на Едіт тим своїм довгим проникливим поглядом.

— До справи, Арнольде, — сухо кинула Едіт.

Він стиха гмикнув.

— Так… до справи.

— Вдруге прийшла сама місіс Мак-Міллан, — продовжила вона. — Спочатку. Ми обговорили тло для фотографії. Домовилися про день і час. Зізналася, що їй страшенно хочеться той сімейний портрет! Усе чекала, що з’явиться її чоловік, та марно. Коли вона пішла, почалося найцікавіше. За десять хвилин на порозі мого фотоательє з’явився він…

— Алекс Мак-Міллан? — уточнив Дейч.

— Власною персоною, — продовжила свою розповідь Едіт. — Мені здалося, він навіть зрадів, що розминувся з дружиною. Або ж спеціально так підлаштував. Спочатку ми перекинулися кількома словами про те, про се… Я розповіла, про що ми вже домовилися з місіс Мак-Міллан, натякнула на можливість зробити сімейний фотопортрет… Він наморщив носа, сказав, що не любить фотографуватися… та заради дружини і доньки мусить погодитися. Я вирішила, що варто ризикнути і запропонувала йому випити. Дістала з креденса пляшку бренді… Він не відмовився. Якось непомітно, — вела далі Едіт, — ми розговорилися. За третім келишком бренді він раптом розслабився і почав говорити… Наче це йому було вкрай необхідно і він нарешті знайшов вуха, які вислухають його потаємні думки…

— Про що ж він говорив? — поцікавився Дейч.

— Про гниль, у якій