Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

— І що? — беземоційно проказав Дейч. — Соціалістичні та антифашистські погляди сьогодні у половини студентів Кембріжу! Але це не означає, що усі вони годяться для нашої справи.

— Звісно, ні, — відповіла Едіт. — Але ж слухай далі! Я сиділа і підтакувала, наскільки це було можливо, а потім спробувала направити розмову у потрібне русло…

— I? — знову нетерпляче запитав Дейч.

— Він наш! — тріумфуючи вигукнула Едіт Тюдор-Харт. — Ну, майже наш! Так, він був обережним, він не був емоційним, але з його слів я зрозуміла… Він натякнув мені, що готовий усім ризикнути, щоб змінити цей світ, бодай власну країну. Що давно подумував покинути журналістську роботу…

— Уся його цінність у тій журналістській роботі і доступі до усього, що вона дає! — гмикнув Дейч.

— І… попереджаю, — продовжила Едіт, — тобі, Арнольде, це, звісно, не дуже сподобається, але він днями вирішив вступити до компартії…

— Чорт! — вилаявся Дейч. — Оце до біса погано… Ми його просто засвітимо та й усе… Ти ж знаєш, усі, хто вступає до лав КПВ, потрапляють «під ковпак» британської контррозвідки!

— Я зробила усе, що могла, — зрезюмувала Едіт.

— До біса… Нічого ти ще не зробила! — вигукнув Арнольд Дейч. — Ти знайшла потрібну людину, людину на мільйон. Але щойно його ім’я опиниться у списках місцевого осередку компартії, ми засвітимо його… — безрадісно зітхнув він. — Так, Едіт, давай мислити тверезо і логічно, — рішуче мовив Арнольд Дейч: — Зв’язок нашої резидентури з Центром через Копенгаген — до самої дули! — проказав він, не вельми добираючи слова. — У лондонської резидентури поки що немає свого радиста, немає оперативного зв’язку… Поки ми почнемо узгоджувати кандидатуру з Москвою, пройде чимало часу… А Мак-Міллан у своїх ідеалістичних міркуваннях просто вступить до компартії і буде для нас втрачений… Цього не можна допустити!

Едіт прикурила нову цигарку.

— Арнольде, ну, ти ж сам казав, що усіх не завербуєш! — насмішкувато промовила вона.

Дейч блимнув на неї недобрим поглядом, зрозумів — вона дражнить його. Розігнав дим рукою.

— Так, казав! — відрізав він. — Але маємо цього прагнути, люба моя, тим більше, коли у людини такий потенціал і мотивація! Він хороший малий, цей Алекс Мак-Міллан! І то просто диво, якщо не знак! Ще учора я, читаючи в газеті його статті, думав, як добре було 6 зблизитися з ним і скільки користі могла б людина його ґатунку і зв’язків принести нашій справі, а сьогодні він сам іде до нас просто в руки!

— Що накажеш робити? — Едіт зміряла Дейча насмішкуватим поглядом.

— Ну, що… будемо діяти максимально швидко, на свій страх і ризик, нічого не узгоджуючи з Москвою… Зробимо Центру сюрприз!

Вона піднялася, пройшлася по кімнаті павою.

— Ну, то вважай, я вже полегшила тобі цю роботу…

— Яким чином? — поцікавився Дейч.

— Я обережно натякнула йому, що компартія — це, звісно, добре, але не зовсім те. Не для такої людини, як він. Не для його рівня. Що коли він відкрито вступить до лав компартії Великої Британії, то, маючи набутий досвід і зв’язки, а також певний статус у суспільстві, він навряд чи зможе принести велику користь, бо поважні люди почнуть його сторонитися… Що продавати на вулицях «Дейлі Воркер», як це роблять рядові комуністи, відомому журналісту Алексу Мак-Міллану аж геть не пасує…

— І як він зреагував? — поцікавився Арнольд Дейч.

Едіт задоволено усміхнулася.

— Бачив би ти його обличчя, Арнольде! Він аж просвітлів! Як чоловік, що збився у лісі зі стежки і раптом знову знайшов її! А ще я сказала Мак-Міллану, що якщо він справді серйозно цікавиться комуністичним рухом, то я готова познайомити його з однією вельми впливовою і серйозною людиною… — додала вона, не зводячи погляд із Дейча.

— Зі мною? — перепитав Дейч, щоб упевнитися, що Едіт нічого не плутає.

— А з ким, Арнольде? — округлила очі Едіт. — Звісно, з тобою!

— Розумниця! — Дейч не стримався і клацнув пальцями. — Розумниця, дівчинко! От за що я тебе люблю, Едіт! І що… що він відповів?

— Відповів, що має невідкладне робоче відрядження щонайбільше тижні на два… Тому, власне, і поспішав так вступити у лави компартії. Але коли повернеться, одразу прийде до мене у фотоательє і ми обговоримо усі деталі подальшої зустрічі з тобою…

— Браво, Едіт! Ти молодець!

Арнольд Дейч відкинувся на спинку крісла, не приховуючи задоволення.

— Ти ж відповідаєш за свої слова, Едіт? — перепитав він. — Вступати до компартії твій Мак-Міллан точно завтра не побіжить?

— Ні! — з притиском відказала та. — Не побіжить, Арнольде!

1933 рік, квітень.

Москва

Швед вмостився зручніше на жорсткому сидінні.

Під ними, далеко внизу, у темряві пропливав нічний Париж. Якийсь принишклий, заціпенілий цей Париж на Сені… Наче у передчутті біди.

Флемінг дістав із нагрудної кишені пласку срібну плящинку з коньяком, простягнув Маркові.

— Будете?

— Давайте. Не ми ж за кермом.

Зробив ковток. Пекуча рідина потекла тілом, зарухала кров, пришвидшила серцебиття.

— Дякую.

Флемінг і собі ковтнув. Блаженно заплющив очі.

— Ну, і як вам, друже, початок нашої мандрівки до радянської Росії?

Не почувши відповіді, Флемінг розплющив одне око, ковзнув поглядом у бік Марка:

— Щось ви не дуже радієте… А от я у передчутті.

— Це добре, що бодай хтось із нас у передчутті. Бо мене від однієї думки про совдепію нудить, — відказав Швед.

— Кажуть, там червону ікру їдять ложками, загортаючи у такі… як вони… млинці! — не вгавав Флемінг. — Цікаво, чим нас пригощатимуть у тому «Націоналі»?

— А ще кажуть, що в Україні цілі села вимирають від голоду, бо влада забирає у селян останню жменю зерна… — відповів Марко, дивлячись крізь скло на далекі вогні унизу.

Флемінг стенув плечима.

— Друже… Ну, справді, я усе більше схиляюся до думки, що усе це вигадки. Ну гаразд, не вигадки… але велике перебільшення… Ви ж чули, у тих ваших українських селах побували Бернард Шоу, Герберт Уеллс та навіть французький прем’єр-міністр Едуард Еріо… Ніхто там від голоду не помирає! Я читав їхні репортажі. Вони розповідали, що у селах працює здорова рум’янощока молодь, у хатах краса, на столах хліб і до хліба… Молоді спеціалісти отримують від влади все необхідне, житло, харчування, гідну