Читати книгу - "Житія Святих - Квітень, Данило Туптало"

капищах триноги, забирають-бо праведні нашу силу». Отож Диоклитіян питав жерців: «Хто праведний на землі, через кого бог Аполлон пророкувати не може?» Жерці ж відповідали: «Християни праведними є». Те чувши, Диоклитіян гніву і люті на християн сповнився і гоніння на них, яке вже було зупинилося, підняв знову. І зразу меч свій катівський на праведних, невинних і непорочних людей Божих послав з наказом убивати у всі сторони землі своєї. І видно було тоді в'язниці, в яких не було перелюбників, і розбійників, і тих, що сором чинили, а були ті, що Бога істинного ісповідували. Було видно, як попередні звичні види мук відкидали як гірші, инші ж, нові, лютіші, винаходили, ними ж щодня багато християн мучено було повсюди. От з усіх сторін, а найбільше зі східних, до царя принесено листи, багатьох наклепів на християн сповнені, що повідомляли, наче наказ його ні за що не мають ті, що християнами називаються, і кількість їхня незліченна, настільки-бо примножилися, що треба або залишити їх у своїй перебувати вірі, або раттю на них ополчитися. Тоді цар прикликав звідусіль антипатів та ігемонів, намісників своїх, на раду до себе в Никодимію: князів, і боярів, і весь сенат свій зібравши, відкрив свою лють на християн і наказував, аби кожен на свій розум дав раду щодо тої справи. Багато хто багато що говорив, врешті сам кат таку виблював отруту, що нема нічого чеснішого й потрібнішого, ніж давніх батьківських шанувати богів. Усім же, що погодилися з його радою, сказав знову: «Якщо так усі розумієте й усім серцем виправити хочете, і моєю любов'ю до себе дорожите, постарайтеся всіляко християнську, богам нашим неприємну віру з усього нашого царства винищити. Щоб легше вам було те здійснити, я всіма силами помагати вам буду». І всі те царське слово прийняли і похвалили, проте Диоклитіянові й сенатові захотілося вдруге і втретє щодо того на раду зійтися і народові те сповістити — тоді й затвердити обов'язковим той наказ.

У той час серед воїнства римського був дивний Христовий воїн Георгій святий, родом із Каппадокії, християнських знаних батьків син, змалку благочестя навчений. Він у дитинстві своєму втратив батька — той помер мученицьким подвигом за Христа. Мати ж його переселилася з ним у Палестину, звідти-бо була родом і мала там багато надбань і спадку. Коли віку дорослого дійшов Георгій, з лиця вродливий, і тілом міцний, і мужнім виявився, до війська його взяли і тривуном над воїнами відомого полку поставили. Добре у битвах свою виявляв хоробрість, комитським і воєводським саном від царя Диоклитіяна був вшанований — раніше, ніж довідалися, що він християнин, у двадцятий рік віку його, коли померла вже в Господі мати його. І коли ту катівську на винищення християн раду провадили, Георгій святий при царі був. У перший день про таку на християн лють нечестивих довідавшись і зрозумівши, що рада їхня неправедна ніяк змінитися не може, вирішив, що час той добрий йому на спасення. І зразу все, що при собі мав: золото, срібло й одяг, — роздав убогим, рабам, що були при ньому, свободу дарував, а про инші маєтки, що в Палестині, і про рабів заповів, аби перше тим, що не мають, роздали, других же звільнили. І на третій день, коли нечестивий цар і нечисті його князі криваву свою раду вбивати невинних християн неправедно утвердили, мужній Христовий воїн святий Георгій, усілякий страх людський відкинувши, а єдиним утверджуючись Богом і Його лише страх у собі маючи, став посеред нечестивого й беззаконного того великого соборища, лицем світлий і мужній розумом, і так почав до них говорити: «Доки, о царю, і ви, князі і радники, що маєте керувати добрими законами і праведними судами, будете лють вашу на християн піднімати, примножувати несамовитість вашу, закони беззаконні утверджувати й суди неправедні видавати на неповинних, і людей, які нікого ж не образили, гонити й мучити? До свого, у якому самі безумствуєте, нечестя примушуєте тих, що добре навчилися благочествувати. Ідоли ваші не є богами, не є. Не зваблюйтеся брехнями, Христос — один Бог, і Він Господь у славі Бога Отця. Усе було Ним і Духом Його Святим усе сталося. Тому або самі пізнайте істину і навчіться благочестя, або тих, що знають істину і благочестя, не бентежте безумством своїм». Таким словам Георгієвим і несподіваному його дерзновенню здивувавшись, усі очі на царя звернули, хотіли чути, що йому на те відповість. Цар же, наче вражений чи громом оглушений, сидів мовчки і гнів у собі стримував, дав знак одному, що сидів з ним, другові своєму на ім'я Магнентій, саном антипатові, щоб Георгієві відповів. Магнентій же, святого ближче до себе прикликавши, сказав: «Хто на таке дерзновення і красномовство тебе наставив?» Відповів святий: «Істина». Сказав Магнентій: «І яка є та істина?» Відповів Георгій: «Істина — сам Христос, якого переслідуєте». Сказав Магнентій: «Тому й ти є християнином?» Відповів Георгій святий: «Я — раб Христа, Бога мого, і, на Нього уповаючи, посеред вас добровільно став, аби свідчити про істину». Тими словами святого зрушилося на галас сонмище те, й одні одним говорили, безладний чути було галас і крик, як же звично за такої кількости людей. Тоді Диоклитіян наказав проголошувачам мовчати, очі свої на святого звернув і, впізнавши його, так до нього мовив: «Я й раніше дивувався твоїй доброродності, о Георгію. Ріст твій і хоробрість мав за чести достойні, немалими тебе вшанував санами. І нині, хоч і не на користь свою красномовиш, проте, люблячи розум твій і мужність, корисне тобі, як батько, раджу і переконую тебе, аби не позбувався ти слави воїнської і чести сану твого і щоб не віддавав цвіту юности своєї на муки непокірністю своєю, але богам жертву принеси — і більшу від нас честь приймеш». Святий же Георгій відповів: «Якби ти краще сам, царю, через мене пізнав істинного Бога і приніс любу Йому жертву хвали, кращого би Він тебе удостоїв царства безсмертного. Бо те царство, яким ти нині насолоджуєшся, непостійне, суєтне і швидко гине. Тому й те, що походить від нього, — тимчасове, ніякої користи не приносить тим, хто приймає його, ніщо з того не зможе послабити моє до Бога мого благочестя, і ніякий вид мук не злякає душу мою, не похитне розуму мого». Коли це святий говорив, цар гнівом весь охоплений був і не дав йому закінчити слів його — звелів зброєносцям,